Як я живу?
Багато я живу.
Тута іншому бути не можна:
Доля є, вередлива вельможа,
Ми не рівня.
Я їй не служу –
Дорожу…
І тремчу, як втечу
В рокову неможливості прірву…
Може, щось я зробила невірно,
Але всім, що було, дорожу:
Сильним болем і сміхом лунким,
Тихим шепотом, повноголоссям,
Що було вже і що не збулося,
Що є згадкою –
дорожу…
Тріск болю.
Минула пам’ять…
А зойк чи вже був? Чи буде?
Застигла, як тяж, корою
Любов, що була, як рана…
…Той вимір! Схрестився… Буде!..
Хоч пам’ять пече і палить
Не мозок, а ніжно – груди,
Що в ласці збудились рано!.. Читати далі…
І сталося так.
І побачив Бог все, що вчинив.
І ото – вельми добре воно!
Буття 1:30, 31
1
І шнурував я серце
Шнурочками білосніжнихчуттів,
у корсети затягнених, з гуманітарки,
вибілених «Асою»… Читати далі…
А он горішину – розполовинили:
І серце вийняли, і душу вийняли.
А та горішина – любов всевишня, –
Ті половини – то дві людини.
Комусь схотілось… Хоч не корилася.
І не заплакала. На те горішина.
Було, серця ті іще тулилися.
Холодна осінь здалась тодішньою… Читати далі…
Проблеми. Скрута. Холод обіймає.
І натовп топче. Що йому до того?
Безсилля знову і безвихідь знову
Зриває час, мов шкірою кривавою…
Вкриває.
Мій дім запнувся хусткою чужою…
Красується в нім не моя жіночість…
…Свою оселю я пройду навшпиньки –
Із тих світів –
на цьому –
не помічена…
Не тінь.
Любов!
Бо материнством, –
Мамою
Лиш тут
засвічуються…
Дорога додому
Під небом.
Вінована тернем.
Суглобами порухи
сплетені до неспромоги.
…Не можу до поступу стати,
а шлях мені твердне,
І ноги німіють,
немов дерев’яниці-ноги. Читати далі…
З-під ніг – земля.
Не те земне тяжіння!
Десь стратилась опора.
Згіркнув жах.
Життя і смерть,
Волання і безвілля
В світах застигли.
В грудях і словах.
Безсилля серця,
давко стерпле в муку.
Ні рушитись не можу, ані
йти… Читати далі…
Спинилась.
Була вже на грані:
збивалась,
зривалась…
А то вже не знала –
до тебе чи бігти, чи йти.
Як йшла – навмання –
то і ночей густих
не боялась, Читати далі…
Все поділили: меблі,
постіль,
хату,
Розпорошили радість, що була.
І розвезли, щоб… пам’ять розстріляти,
щоб в серці не зосталася жива…
Та як в житті життя ділити можна?
Он світ враз розколовся,
зубожів
В дитячім серці… Читати далі…
Я відреклася вашої любові.
Я перестигла в правилах старійшин,
Я викотилась з ласки випадкової
В густу самотність, що мені миліша…
ОБРУЧКА
Було марево?
Сни?
Тільки ми…
Тиша. Ми…
Тільки – ми!
Я, здавалось, – не та:
Завмирали,
здригались,
зривались уста.
Ген далеко кудись
Перегуки сердець
стукотіли,
гриміли,
неслись…
Зойком, болем німим, –
Вся – для нього –
не страшно –
я ранена ним…
* * *
Моя доля – розхристана воля тебе…
Поверни мені плетені коси!..
Та тоді я була без тебе…
Тож – не треба!
На медові хвилини –
оси
Роєм злинули щастя пити…
їм рятунку для себе треба
До-
си-и-и-ть!
* * *
Я від тебе ішла.
Ревом рвали вітри,
Здоганяли і шарпали в кров.
Та тулилися діти життям і теплом,
Скрикнув сум в їх очах і предвічна
любов,
В них зостався
чужий мені
ти…
Завмирала.
Немов завинила,
втекла…
Бився вітер у груди і страх,
А в дітей без плачу
були очі в сльозах
І болото чомусь на руках і ногах –
То безвинність буває така.
Як вже виплакав дощ замість мене жалі,
Навіть ті, що сама не змогла…
Ще не знала куди,
а дітей десь вела,
І довіра, і віра в ході тій була:
Мовчки йшли, як дорослі, малі.
…Я прорвала вітри, свою стежку знайшла,
Залишивши прожите, мов слід…
Ну а дітям здалось…
що пройшли ми весь світ…
І лишилася пам’ять,
як стриманий лід.
Боже!
Дай мені
силу
тепла!..
