Новела дня (2) від МАРІЇ ВАЙНО – “ЧАЙ З МАЛИНОВИХ ПРУТИКІВ”

 

кусень світу обкл. 1МАРІЯ ВАЙНО

Чай з малинових прутиків

(новела)

Коли відчуваєш, що треба йти… – то треба… Августина зібралася, загорнула і вклала акуратно в мішечок десяток-півтора апетитних налисників – і пішла.
Її чомусь уже тиждень як переслідувала в дорозі маленька стареча постать і сива-сива голова улюбленого вчителя, нині професора, людини в місті й у країні знаної, неординарної.
Стукала довго. Відтак був скрип, шурхіт немічних кроків, стогін, важке дихання.
– А-а-а! Августочко! Ну, що ж, донечко, що ж… – шамкав його старий рот.– Проходь, проходь…
Августина зайшла до квартири, яка була, здавалось, складена з книг, папок, паперів, що були всюди: і в коридорі, й у спальні, вітальні…
– Нема ладу. Несила розібратися. Маю аспіранта. Працює, щось вишукує, а складає трохи не так…
Августина бачила, як зрадів Тарас Болеславович, що вона його навідала.
– Ми чай поставимо, Авго. З малинових прутиків чай маю. Запашний, та без цукру. Будеш?
– Звісно… Я принесла тут вам скромний гостинець…
Августина вийняла налисники й подала Тарасові Болеславовичу.
Він утішився, як мала дитина, і вирішив спробувати одразу.
– Смачні. Дуже. Сиру мені, жаль, не можна. Підшлункова. Та я лише спробую…
Він їв жадібно, довго жуючи, прихвалюючи…
– Он жіночі руки що виробляють. Ось що…
Чай закипів. Розлили.
Августина пила й роздивлялася професора. Він дуже змінився. Осунувся. Схуд. Зігнувся. Але, як завжди, був добрий і всміхнений.
Розкуйовджене волосся навколо старечої голови наче утворювало німб…
Вони довго пили чай, професор їв налисники маленькими шматками, відкусуючи, забувши про сир, а Авга не сміла йому нагадувати. Він був голодний. А ще – радів він… і говорив. Йому треба було виговоритися…
– Є питання, на які не знайдеш відповіді в жодному енциклопедичному довіднику… Ось хоча би…  Геній і убозтво…  в одному рядку
і поруч… І це має своє виправдання!
Він довго мовчав, а відтак продовжував:
– …Забуваю тих, кого не хочу пам’ятати. Омину в дорозі назустріч. Не в тому віці, щоб давко ковтати сльози й безпорадно хнюпити голову. Не заплачу – бо луснуть прожилки в серці, а чи в півкулі якійсь…
Він дивився, втупившись поглядом кудись далеко-далеко.
– …Пустопорожні речі навколо ковтають мою силу. Наче Троя
в моєму побуті, а мені подарували Троянського коня…
Тарас Болеславович замислився, забував про все на світі й говорив далі:
– Снилось мені, що я в городі серед гадюк, і кожен рух для мене – параліч, смерть. То був сон. А прокинувшись, я мав право рухатись…
І відчувати благодать небесну.
Він долив чаю Августі, собі та продовжував:
– Певно, чекає на мене якесь відкриття, – жартував. – Ось хоч би взяти… – він перервав мову, певно, щось заболіло… – Мені позавчора було дуже добре, безбільно. Кілька хвиль так було. А запам’яталось! Згодом подумав я: чи то смерть підійшла, ледь не звільнивши мене від постійної потуги, чи то просто стало мені в серці легше…
Хтось постукав, задзвонили. Августина пішла відчиняти, але то помилилися квартирою…
– Сьогодні я без ліків і без хліба. Професор… Яка марнота! Залишаюсь на очищення. Я не боюся голоду насущного і не жадібний до того окрайця. Знаю – чийсь я боржник… Хай… і мені не віддали боргів… Усе відносне.
Тарасові Болеславовичу стало необхідно лягти. Він вибачився. Августина сиділа поруч, тримала його руку, кивала на згоду до сказаного головою і слухала.
– Я все життя поставив на цю працю. Отак, тоді, після інституту,  декілька місяців був у школі, а далі – аспірантура й наука… Всі гроші, що отримував, усі сили, що мав… Подали на Шевченківську премію, гадав, одержу, зроблю все-таки операцію і продовжу роботу. А дали, знаєш кому?
– Знаю.
– Він нездара. Перемісить науку…
– Прикро.
– Я просив, як жебрак, гонорар у тих, хто не знає, не розуміє –
(не здатен!?.) – що я їм даю…
– Я читала критичні статті. Вони – схвальні. Мені було приємно.
– То наявне, незаперечне. Але це ще не те, що могло мене захистити!
І вона, Августина, знала, чула, як хотілося «їм» принизити професора, зробивши старим, маразматичним ученим, а самим вивищитися бодай би на хвилю. Потоптати в хворобі, що пожирала його тіло. Тіла замало. Мозок! Їм був потрібен його мозок…
– Але мої книжки – вони будуть!.. Для вас, люди. Вони – породження моє. В когось, окрім дітей, а в мене замість них. Але ж я зробив щось! Чи зможу ще те, фантастичне, – він хитренько усміхнувся, побачивши свою мрію десь близько, – не знаю… Які ми наївні буваємо… Бо віримо, хочемо майбутнього…
Професор схилився на руку й моментально задрімав…
Цієї промови було забагато для змореного, знесиленого тіла…
Проте довго так не було… Вдихнув, здавалось, і життя разом з киснем, – встав…
Він волів походити. Повільно підвівся, взув старі стоптані капці
і прочовгав по хаті.
– Я не можу розмовляти зі зв’язаними руками…
Професор говорив, завжди жестикулюючи, й у такий спосіб сказане в руках скидалося з нього і, здавалося, реалізувалося десь у землі, коло нього, його живими реаліями…
– Я самітник… – підійшовши до вікна. – А поруч чужий смітник… Хтось звик, що я вивезу його, залишивши чисту вагому науку. Самітник… Смітник. Пароніми парадоксу… – задумавшись: – Порожній, він збирає непотріб у себе. Я не дався… Я наповнився відкриттями і віддався науці… Наповнив себе нею. Не мав сім’ї; мене б у ній не зрозуміли: по шістнадцять годин на добу лабораторія – і творчий пошук. Вона затьмарила кохання. Я любив більше не її, ту жінку…
Забував про неї, приходячи в лабораторію.
Не відаю, чи це була любов… Кажуть, мій злий геній… Злий до «кохання». Не знаю цього слова…

Я забував, якої я статі й чи статевий взагалі. А тепер покутую. Десь природу свою використав з лихвою, а десь замурував… – отож ракові очі дивляться з усіх кутків складок мого єства… То так має бути. Я багато хотів, я багато міг, я багато втратив. Але ти сьогодні прийшла –
і я подумав, що я десь міг бути і непоганим учителем…
– Я кохала вас. Усе своє життя. Але ви цього не знали…
– Як це, люба моя дитиночко?! Ти мене? Оту стару діряву галошу?
– Ви молодим і вродливим… були завжди.
– В мене не серце, а «суцільна формула», – казала Інна…
– У вас велике серце. Його просто ніхто не знав, як охопити…
Вона розпростерла руки, встала, й вони в єдиний момент несподівано одне для одного опинилися в палких обіймах…
Жінка тихо та спокійно поцілувала його в щоку, але він її так,
як батько… в чоло…
– Це є сон або казка… Бо не може так бути зі мною… Я не маю права… І її я посмів торкнути…
– Тарасе Болеславовичу, вибачте. Я розтривожила ваш спокій…
– Августо! Його треба було розтривожити тридцять років тому!
– Але ви б не зробили усього!
– Так…
– І ви б не простили цього мені, а зненавиділи за власну нереалізацію.
– Не знаю. Не знаю…
– Вибачте, що сьогодні…
– Ти так і не одружилася?..
– Ні… А хто міг би змагатися з вами?
– Зі мною… змагатися… – повторив він і присів на ліжко…
Кімната йому заходила ходором. Біль отупів, але важів у нім, і він
не відчував кохання, яке прийшло непрохане заявити про себе… Воно здавалося запізнілим, непотрібним, але воно було вповні логічним завершенням його долі… Наче так…
І в карбунку чола прожитого віку Августина побачила рисочку неповторну. Він так колись, донедавна, не морщився. То була її рисочка на його чолі, яка в здивуванні, радості несподіваній розбудила якийсь лицьовий м’яз, нерв і залишилась новою складкою…

Про нього говорили по смерті багато і вміло. Провели пишно, віддали належне (?!). Спонсори вклалися (!) в суми і видали повторні
та нові книжки. Його праці вивчали у вузах. Він був безпечний і незаперечний уже по смерті.

Залишилися рукописи, книжки (багатство книжок!) у власній бібліотеці професора і спадщині (яку… знайшлися, щоб поділити…), а для Августи залишився чай із малинових прутиків, несолодкий, який був (!) «голий» чай цього фатального, чомусь за життя не оціненого таланту… і рисочка… яка склалася в нього на чолі… Така незвична і благодатна
в останній хвилині його змореного і німбом осіненого життя…

 

Поділитися:
Поділитися:
ПОДІЇ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.