Ірина Осташ – Часопростір у кіноновелі Марії Вайно «Ти мій син!»

Часопростір у кіноновелі Марії Вайно
«Ти мій син!»
Твір Марії Вайно «Ти мій син!» – це кіносценарій.
Кіносценарій – твір кінодраматургії (синтетичний різновид мистецтва, що реалізується на межі письменства та кінематографа), призначений для подальшого втілення на екрані. Кіносценарій – це словесний прообраз фільму [Кино, с. 412].
В словнику термінів Ніколаєв пише, що кіносценарії – це літературна основа для фільмів. І незважаючи на свою літературну самостійність, їх основною функцією залишається логічно (художньо логічно) розташувати сюжетні епізоди і мати хороший текст від автора, естетично повноцінні ремарки, які допомагатимуть постановці твору [Николаєв].
Основою кіносценарію є історія Олексія і бабці Катерини (на цьому акцентує і авторка назвою твору). Олексій – новий лікар в «Інтернаті для людей похилого віку й інвалідів». Бабця Катерина – пацієнтка. Ще у першій частині бабуся кричить: «Ти мій син!» [Вайно, с. 269], а після цього Олексій «…шукає картку, виписує поспіхом адресу…» [ Вайно, с. 270], щоб дізнатися, чому вона тут і де її рідні. Він помиляється, адже вважає, що її покинули. А насправді її син загинув, після цього вона душевно захворіла, а в Олексієві вона начебто впізнала свого сина. Історія закінчується смертю бабусі, але вона щаслива.
Також перед нами розкривається історія життя Олексія та багатьох його пацієнтів.
Авторка переносить нас у світ, де безумство переплітається з тверезістю мислення, де страждає син-каліка, покинутий безжалісною матір’ю; де душевно хвора матір чекає приїзду своїх кровинок, вірячи до останнього подиху в їх порядність; де молодий лікар-психотерапевт лікує поранені душі; де смерть сприймається як благо; де любов ближнього є найважливішою заповіддю [Михайловський, с. 8].
Твір Марії Вайно займає трохи більше 20 сторінок. Кіносценарій «Ти мій син!» Марія Вайно розділила на сім частин, кожній з яких дала окрему (дуже вдалу!) назву. Кожна має виразний початок, середину і кінець.
Тепер безпосередньо до хронотопу.
Оскільки кіносценарій призначений для екрану, а він, порівняно з читацькою уявою, обмеженіший у можливостях, то автор повинен обдумувати це. Тому для того, щоб бути вдалим кіносценаристом, потрібно добре знати техніку і можливості кіно.
Валентин Костянтинович Туркін (1887-1958) добре знаний кінематографістам, особливо драматургам кіно, вважає, що перед кінодраматургом постає кілька проблем:
1. Час дії.
2. Місце дії.
3. Введення дійових осіб.
4. Епізодичність.
Об’єднавши перші дві характеристики, в літературі маємо поняття часопростір (хронотоп).
Хронотоп – це культурно оброблена стійка позиція, з якої або через яку людина освоює простір топографічно об’ємного світу, у М. М. Бахтіна – художнього простору твору.
Введене Бахтіним поняття хронотопу з’єднує воєдино простір і час, що дає несподіваний поворот темі художнього простору і розкриває широке поле для подальших досліджень.
«У літературно-художньому хронотопі має місце злиття просторових і часових прикмет в осмисленому і конкретному цілому. Час тут густішає, ущільнюється, стає художньо зримим; простір ж інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжет історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється і вимірюється часом».
Простір розкриває час, робить його зримим. Але сам простір робиться осмисленим і вимірним тільки завдяки часу.
У нашому творі – простір і час змінюються, але одночасно. Наприклад, перед нами інтернат, і всі події, які відбуваються в ньому, – це кілька днів і єдине місце. А якщо згадується чиясь історія, то переходимо в минуле й інше місце (Іван-каліка розповідає про батьків з села Майдан, де він народився, – ми переносимось у минуле і в інше місце (відносно інтернату) «А ви не бували в Майдані? …У тому селі живуть мої тато й мама. Це недалеко… надцять кілометрів звідси… (25 хвилин їзди поїздом!)… скажіть людям з того села…»
Наш твір – кіносценарій, а для кіносценарію часові межі є дуже важливими. На відміну від літературного твору, тривалість фільму лімітована часом [ДОВБУШ, с. 165]. Тому кінодраматург повинен писати свій літературний кіносценарій зважаючи на послідовність подій та часові рамки.
З погляду місця, то важливо, щоб вибір місць був не випадковий, щоб він допомагав концентрації і організації дії, а не приводив до зворотного результату – до розсіяння уваги, дезорієнтації у відношенні взаємозв’язку окремих моментів дії [Туркін].
Тому ми маємо чіткі прописи «в коридорі», «перетинає прохідну», «по коридору йде медсестра», «в кімнаті», в палаті», «Ішов Старозамковою вулицею, вірніше її вже майже пройшов», «хата Стоянівни». Такі детальні вказування на місцезнаходження деталізують просторову площину твору.
У літературі провідним початком у хронотопі є, як вказує Бахтін, не простір, а час. У романах різних типів реальний історичний час відображається по-різному.
Історичний час у нашому творі представлено крізь реалії доби.
Перед нами кілька днів з життя «Інтернату для людей похилого віку й інвалідів» – місце, яке реально об’єднує персонажів; а саме ті дні, коли молодий лікар Олексій, що лише прийшов на нову роботу, знайомиться з своїми пацієнтами та особливостями нового «континґенту».
Також перед нами кілька людей (мама та бабуся Олексія, бабуся Климентія, син Марії Стоянівни), що безпосередньо не пов’язані з головним часом і простором. Всіх їх об’єднує головний персонаж – Олексій.

Отже, з погляду організації художнього часопростору маємо (умовно кажучи) сюжет-подію, яка триває невеликий період часу. Але структура твору має ретросюжети, які на «психологічному» рівні суттєво розширює межі художнього часопростору.
Це здійснюється за допомогою ліричних монологів, снів, видінь, спогадів.
Марія Вайно найяскравіше використовує спогади:
• мама Олексія, розповідаючи свою і Олексієву історію, згадує те, що було 25 років тому;
• бабця Катерина і бабця Климентія допомагають скласти мозаїчну картину про загиблого сина бабусі Катерини і переносять нас у їхнє минуле;
• спогади Марії Стоянівни: «…син маленький, любий такий, тягнеться до матері, а вона йому сльози витирає…» [Вайно, с. 281] – переносять нас у ще один паралельний літературний часопростір.
Тож у творі поєднується мозаїка доль і кожна з них приносить у спільний хронотоп частину свого власного, що розширює часопросторові рамки цілого фільму (кіносценарію).
Адже хронотопом визначається, згідно з Бахтіним, художня єдність літературного твору в його відношенні до реальної дійсності. У силу цього хронотоп завжди включає в себе ціннісний момент, виділити який можна тільки в абстрактному аналізі. «Всі тимчасово-просторові визначення в мистецтві і літературі невіддільні один від одного і завжди емоційно ціннісно забарвлені… Мистецтво і література пронизані хронотопічними цінностями різних ступенів і обсягів. Кожен мотив, кожен момент художнього твору є такою цінністю».
У написаних у 1973 «Прикінцевих зауваженнях» до своєї статті про хронотоп в літературі Бахтін виділяє хронотоп дороги, замку, вітальні-салону, провінційного містечка, а також хронотоп сходів, коридору, вулиці, площі. Важко сказати, що в подібних хронотопах час очевидним чином превалює над простором і що останній виступає лише як спосіб зримого втілення часу.
У свідомості головного героя простір поділяється на свій (власне життя) та чужий (життя пацієнтів).
Хронотоп кімнати (дому) головного героя є місцем схову, безпеки, власного доброботу на противагу ворожому для героя хронотопу дороги.
Історія хлопця: «Дитя у вас із вадами трьома: «заячою губою», «вовчою пащею» і… Третьої вона не розчула». Операції…
Хронотоп дороги покликаний освоювати світ. В центрі цієї моделі має знаходитися мандрівний герой.
«Дослідження» світу обмежене в цьому творі світом людей, які пов’язані з інтернатом. Але саме Олексій «виписує поспіхом адресу…», а потім «…пішов за адресою» і там дізнається справжню історію Катерини Степанівни Нитаківни.
З хронотопом дому і дороги в контексті цього твору нерозривно пов’язаний “хронотоп порога”, що був визначений М. Бахтіним так: “це хронотоп кризи та життєвого зламу” [Бахтін, с. 280].
Люди, що знаходяться у інтернаті, всі розкриваються саме через цей хронотоп, але кожен через свій – адже перед нами історія кожного персонажа.
Баба Катерина – втрата сина.
Іван – через дитячий церебральний параліч – шість років тому привезений сюди татом, бо той має нову сім’ю, а мама залишила його ще 5-річним.
Марія Стоянівна – втратила ноги, і діти її тут залишили, а самі хочуть «заволодіти» її квартирою.
Але бачимо цей хронотоп і у житті головного героя.
Народжується з трьома вадами. Бачимо його маму Світлану і батька, для яких це була трагедія і випробування міцності сім’ї.
Крім елементарних хронотопів дороги, замку, сходів і т. д., Бахтін згадує, зокрема, хронотоп природи, сімейно-ідилічний хронотоп, хронотоп трудової ідилії та ін..
Ми маємо 3 такі хронотопи:
1 – інтернат – об’єднує у собі багато менших хронотопів і, в свою чергу, об’єднує персонажів в одному місці і часі, нагадуючи про їхню непотрібність і відірваність від зовнішнього світу.
2 – світ – жорстокий і несправедливий, який за межами інтернату.
3 – доми Олексія (мамин і бабусин) – пристань спокою, надії, добра, безпеки – сімейно-ідилічний.
Жоден з персонажів твору не має цілісного уявлення про свій час. Лише авторська свідомість здатна поєднати в один хронотоп, конкретно-історичну атмосферу, яка балансує над проваллям бездуховності та втрати будь-яких нематеріальних цінностей.
Хронотоп повісті — це “хронотоп порога”, тобто кризового стану доби. Він стає центральним і об’єднує всіх персонажів.
М. Бахтін говорив про хронотопічні цінності, сюжетоутворюючу роль хронотопу і називав його категорією формально-змістовою. Він наголошував, що художньо-смислові моменти не піддаються просторово-часовим визначенням, але водночас «усякий вступ у сферу смислів відбувається лише через ворота хронотопів».
Також слід додати, що хронотопічне начало літературних творів здатне надавати їм філософського характеру, «виводити» словесну тканину на образ буття як цілого, на картину світу, навіть якщо герої і оповідачі не схильні до філософствування. (Вікіпедія).

Список використаної літератури
1. Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике / В кн. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М., 1976.
2. Вайно М. Жінка з келихом дощу. Вибране. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2006. – 452 с.
3. Кино: Энциклопедический словарь / Гл. ред. С. И. Юткевич; Редкол.: Ю. С. Афанасьев, В. Б. Баскаков, И. В. Вайсфельд и др. – М.: Сов. Энциклопедия, 1986. – 640 с., 96 л. ил.
4. Михайловський Р. «Кіносценарії Марії Вайно «Чоловік у кредит, або Четвертий варіант», «Свекрушина», «Ти мій син!» – нове слово в українському кінематографі» // Дзвони Підгір’я. – 2003. – 19 кв. – С. 8.
5. Николаев П. А. Словарь по литературоведению – Режим доступу: http://nature.web.ru/litera/foreword.html
6. Туркин В. К. Драматургия кино: Учебное пособие. – 2-е изд. – М.: ВГИК, 2007. – 320 с. – Режим доступу – http://lib.mn/blog/v_turkin/128076.html
7. http://uk.wikipedia.org/wiki/ – стаття про часопростір.

Ірина Осташ
студентка Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

Поділитися:
ПРО ТВОРЧІСТЬ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.