Mariia Vaino “I love you, Ed!”(short story about Kvitka Cisyk )/translated from Ukrainian into English – Kvitoslava Tesliuk

Mariia Vaino
translated from Ukrainian into English – Kvitoslava Tesliuk
I love you, Ed!”
(short story)
– Are you free?
– Yes.
– To Khreshchatyk, please.
– As you say.
A nice fat man wiped sweat, he obviously was in a hurry. Taxi moved. The driver glanced furtively at the passenger and switched on the tape recorder, not the radio, as usual. Something made a scratchy noise inside of the cassette, but in a moment … “Cheremshyna” … it not just a sounded, but very easily flowed involuntarily through the mood of the day…
He was not prepared for such a revelation …he has not prepared his heart for this. He cried … an emigrant from the land where people sing such songs… But in such emotional way? … He has never felt so before … He felt he was confessed … by that voice.
– What is her name? – Asked casually in English.
– Casey.
– How? ..
– Kvitka Cisyk , Ukrainian emigres…
They understood each other…they were both speaking the same language – Ukrainian.
As Alex had a far, native land, but now there was her voice … and its grounding …
– My name is Max.
– And I am Igor. – blurted taxi driver.
– I want to know everything about her … – he was bogging on the car seat, wiping his wet face and then, unexpectedly even to himself, said: – I want to do something for her. For my lost heart…
….
They were sitting in their studio apartment.
He sat. She lyed. She loved to communicate with him like this, hugging him and putting her head on his hand. Their shaggy dog Magno was lying nearby and listening to the conversation. And he was the guardian of the white piano, grumbled and did not let anybody approach to their “territory of Music”.
Light. There should be a plenty of light inside of her, interspersed with music … Glass wall missed it as a miracle of a day – and captivated transcendence.
Ed loved her tenderly, as much as many years ago … while standing still, not even daring to approach her or even touch. There was always her husband nearby… and he was always behind the glass, by remote control panel. And then he came out, and everything was blown away by the wind, all his past was gone. This woman was something elusive, and had a soul looking eyes, like God. When she was not singing, her voice still lived inside of him – and those vibrations were exciting…
Musician. Her soundman. Not that much was amazing for him. Music was like breathing, every day routine that you do not notice. Girls who were fighting for his commitment – now it is just far away past. She has not tempted him. She just came – and sang. What was with him then – he has not even understood. Touched – and captured him, creating a new electric field around. Smiled, because caught him looking permeabily … Her voice dipped deeply into him and washed out all the garbage until laundered innocence … Life is not smooth sought.
And yet … She was like a farewell forgiveness. There was the person who let her go just to stay nearby … He also loved. Sometimes there is a sense in life: to be near …
All are kept as memories of the day. Their relationship are as the past did not exist…
– Ed, what am I doing wrong? Why when something is so near – It is passing me by?
– Talent does not pass. He is simply at odds with his time. Sometimes …
– You are calming me down. Thank you. I dream to sing in Ukraine…
– You know that there, in some villages on Sunday, after Mass in the church, your songs are heard from the speaker throughout the whole village. Your voice is a sip of water for their thirsty soul.
– I would like to see and touch them by eyes.
– You were invited to the festival “Red Ruta”, but you had the obligation of advertising contracts. They are now asking for you to come… again…they have gained independence.
– And if the soul will break the shackles of the body …
– And what is stronger inside of you than you are?
Kvitka rose, sat quietly and sang:
The cranes were crying – Worl-worl-worl…
I will lie down dying in the foreign world,
While I am crossing through the sea,
My wings will simply disappear…”
Ed frowned his forehead, he was worried because of this song. He did not speak Ukrainian, but he understood it. He understands even Ukrainian humor. But he was torn apart by this song. But he did not express it…
Kvitka rose to her full height and went to the dresser on which rested in her violin case. Light wooden silence until it touched the bow – and began to play. In such way she blew all the tension. As Paganini did in his time.
– I have his fingers and technique… Daddy… I feel guilty, because I am not a violinist, as he wanted …
She ended up playing and put the violin away. He swam in the movement and the voice … “I’ll go to the distant mountains”… She so easily and loudly took notes … In his head, he heard his work, his music with her loud anв emotional voice and they were were heard altogether in a harmony… In a moment she straightened the vase – and it froze in a new foreshortening of light and shade . Everything she touched had to be refined. A voice approached the music, leaned to her, held a moment and flew, rained, and rang hiding in a spring. She sang the song as breathed, standing in a circle over the cliff or precipice rent space easily and freely fault, because it was far from the place of destination for Harmony to come in ….
The voice rang out and spoke without words to her, by timbre, size … of her heart …
– “You are the light of my heart,” Casey – said her husband by the name of one of her songs she has sung in one of the films, for which “Oscar” got another woman, who expressed more gratitude to the film director…
Kvitka was honest and clean. As her voice.
She ended up singing. She was tired and approached him, smiling sadly:
– I love you, Ed. You are so into what I love too! Love without it would not ever stand. The two creative people can have only one pedestal. And you gave it to me … – she smiled ruefully and added: – Like all our money on those two discs of Ukrainian songs that did not have a cent of profit.
– It is you, dear, You are priceless … You have a beautiful land, I know because I see what a beautiful Flower it has…
– You are my shield, Ed. You are my shield.
– I would like to be a fortress.
– For a man – shield is more sufficient. There should be a vulnerable part in the human body to ring the nerves in it … otherwise you feel no pain, and therefore do not feel happiness …
* * *
Ed sent letters to all of his friends he knew, asking to write and support her – for life. They read those letters together. Often the letters were brought by the son, Ed Jr., who was like a father, but he saw something in him as the sun from the sky – a part of the heart of the woman he loved…
Max did what he promised on the Kiev highway – he still promotes her works in Ukraine, creates a charity case and leaves the living monuments – mammography. In honor of his love to people … in Her honor – love for the woman he has never seen, but heard by his heart…
… Ed still loves her … For what is earthly love – is it the body? When the body is dead – is it really the end? Love is high as talent multiplied – it is far over the body … omnipresent – time … It has power – more than death …
Я люблю тебе, Еде!
(новела)
– Ви вільний?
– Так.
– Прошу, на Хрещатик.
– Як скажете.
Приємний товстун витирав піт, він явно кудись поспішав. Всівся. Таксі рушило. Водій крадькома поглянув на пасажира і ввімкнув не радіо, а магнітофон. Щось застукотіло в касеті, але за мить…«Черемшина»… вона не просто звучала, а легко і сильно лилася, мимоволі впиналася в силу його нинішнього дня…
Він не був готовий до такого одкровення… О, він не підготував до нього своє серце. Він плакав…Емігрант, із землі, де такої співають… Але так..? Він такого не чув … Його сповідав… цей голос.
– What is your name? – спитав мимохідь англійською.
– Кейсі.
– Як? ..
– Квітка Цісик, із емігрантів-українців…
Вони знайшлися в українській… вони розуміли один одного.
В Алекса була далека, нечужа земля, але відтепер тут був її голос…і його заземлення…
– Я – Макс.
– А я – Ігор, – випалив таксист.
– Я хочу знати про неї все… – він вовтузився на сидінні, витирав мокре обличчя і згодом , несподівано навіть для самого себе, мовив: – Я хочу для неї щось зробити. Вона повернула моє згублене серце…
. . .
Вони розмістилися у студії їхніх апартаментів.
Він сидів. Вона лягла, охопивши його руками та поклавши на руку голову. Любила так з ним говорити.
Недалеко розлігся їх кудлань пес Маньо і слухав їхню розмову. А ще він стеріг їхній білий рояль, до якого не одразу когось підпускав: бурчав, – то була територія музики господарів.
Світло. Його в неї мало бути багато, впереміж з музикою… Скляна стіна пропускала його, як благо дня, – і полонила безкінечністю.
Ед тремко огортав її любов’ю, як і багато років назад… коли тупцював на місці, не сміючи підійти, торкнутися. Поруч був її чоловік. .. А він завжди залишався за склом, за пультом. А тут вийшов, ніби на якийсь протяг, що вивітрив його минувшину. В цій жінці було щось невловиме і душа в печаті очей, як у Бога. Коли вона вже не співала, її голос все-таки жив десь у ньому – і ті вібрації хвилювали його…
Музикант. Її звукорежисер. Мало що його дивувало. Музика йому була, як подих щодня, який не помічаєш. Дівчата, які забавляли своєю прихильністю, тепер ніби стояли від нього далеко. Вона не спокушала. Просто прийшла – і заспівала. Що було з ним далі – незчувся. Торкнулася його – і пройняла, створивши нове електричне коло навколо. Посміхалася, бо ловила його проникність… Її голос поринав глибоко в нього і вигрібав усе сміття, відмивав аж до невинності…. Життя не шукало плавнів.
А ще… В неї було прощання яко прОщення. Був чоловік, який відпускав, щоб залишатися поруч… Він теж кохав. Іноді є сенс в житті: бути поруч…
Всі спомини наче тримаються нинішнього дня. В їхніх стосунках минувшини мов і нема…

– Ед, що я роблю не так? Чому те, чого так чекаю, – мене минає?
– Талант не минає. Він просто розминається із часом своїм. Іноді…
– Заспокоюєш. Дякую. Мрію в Україні співати…
– Ти ж знаєш, що там, в якихось селах, в неділю, після Служби Божої в церкві твої пісні пускають через гучномовець на все село. Твій голос після Івасюка напуває їхню спраглу душу.
– Хочу бачити і дотикатися тих людей очима.
– Тебе запрошував Горностай на фестиваль «Червона рута», але в тебе було зобов’язання за рекламними контрактами. Тепер вже незалежність… Знову просять…
– А це, якщо тіло із пут вирветься…
– А що в тобі сильніше понад тебе?
Квітка піднялася, сіла і стиха заспівала:
Чути кру-кру-кру
В чужині умру…
Заки море перелечу
Крилоньки зітру…
Ед нахмурив чоло, його заболіла отся пісня. Українською не говорив, але її розумів. Розумів навіть український гумор. А сеся пісня його шматувала. Та не виказав…
Квітка підвелася в повен зріст і підійшла до комоду, на якому спочивала у футлярі її скрипка. Вийняла легке дерев’яне мовчання , допоки його не торкався смичок, – і заграла. Нею вона зривала напругу. Як Паганіні в свій час.
– Я маю його пальці і техніку… Татко. Почуваюся винною, що не як він хотів… Бути скрипалькою…
Поклала. Попливла в русі і знову голос… « Я піду в далекі гори»… Легко й дзвінко брала ноти… В його голові звучала нулівка, його робота, і він чув її з нею… В мить якусь жінка поправила вазу і та застигла новим ракурсом світлотіней. Все мало бути у неї вишукано. А голос доганяв музику, опирався їй, вливався в неї, утримував мить, летів, линув, дзвенів і ховався у стримку. Вона співала пісню, як дихала, стоячи коло урвища чи над урвищем роздертого простору легко і вільно, розлого, бо адресат її був далеко, аби долинула. .. Гармонія. Вона дзвеніла довкруж і говорила щось поза її словами, тембром, розміром… її серця…
– «Ти світло мого життя», Кейсі, – промовив до неї чоловік назвою її пісні, що співала англійською у фільмі, за яку – «Оскар» отримала інша… Та, яка змогла бути вдячнішою за прихильність режисерові…
Квітка чесна, чиста. Як її голос.
Спинилася. Стомилася, але в стомленому усміху підійшла..
– Я люблю тебе, Ед. Ти так вмієш любити те, що люблю я! Кохання без цього не витримало б. У двох творчих людей може бути тільки один п’єдестал. Ти дарував його мені… а посміхнувшись скрушно, – додала: – Як і всі наші гроші на ті дві платівки українських пісень, які не мали ні цента прибутку.
– Це тому, що ти, люба, – безцінна… В тебе красива земля, я це знаю, бо бачу, яка з неї Квітка…
– Ти мій щит, Ед. Ти мій щит.
– Хотів би бути фортецею.
– Для людини досить щита. Мусить вона бути десь незахищеною, аби бринів у ній нерв… Інакше нема болю, а відтак не відчуєш і щастя…

* * *
Ед розсилав листи всім друзям, знайомим, аби вони їй писали і підтримували – до життя. Їх вони читали разом. Часто заносив їх син, Ед-молодший, який був схожий на батька, а він чомусь в ньому бачив її… сонце неба – від коханої жінки…
Макс зробив те, що пообіцяв на тій Нью-Йоркській магістралі – він донині популяризує її творчість в Україні, творить доброчинні справи й залишає живі пам’ятки – момографи. Любов до людей… в її честь і любов до жінки, яку не бачив, але яку почуло його чоловіче серце…
… Ед донині кохає її… Бо що то життя земне– то тіло? Його нема – то вже кінець? Кохання високе, як талант множиться – понад тілом… Всюдисуще – поза часом… Має силу – понад смертю…

Поділитися:
Переклади, Творчість. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.