НА ХВИЛІ ВСЕСВІТУ

Тріск болю.

Минула пам’ять…

А зойк чи вже був? Чи буде?

Застигла, як тяж, корою

Любов, що була, як рана…

…Той вимір! Схрестився… Буде!..

Хоч пам’ять пече і палить

Не мозок, а ніжно – груди,

Що в ласці збудились рано!..

 

Той дотик. Я захлинулась.

Було так? Не буде! Диво!

Я – в часі світів згубилась,

Зоставшись у них – з тобою.

 

А світла навколо – безмір…

Любов на руках дитинна…

Планетна у ряд самотність

Всміхнулась мені журбою…

 

Згубилась. І що до того?

Чиї то думки – шматками?

Любові, як срібні луни

Камінням попід ногами

Застигли, сонцям не пара?

Чуття – наче шовк – нитками…

Все те погубили люди

Між зорями, чи серцями…

А я дотикаюсь. Холод,

Космічний, якийсь байдужий.

Чуттєвість якась безвільна

Розв’язує нас з тобою…

І вже інформацій – море…

Лишають мене безбільну…

Любов лиш земна?!

І дуже

Я хочу

земного

болю…

 

*   *   *

Є кохання – мов квіти

Прекрасні. Лиш їх не зривай!

Є кохання – мов вітер –

Он той буревій навісний, – не питає:

Увірветься та в душу. Оголить беззахисну. Все позриває,

І напоїть дощем чи то щасть, чи то сліз…

Є кохання: приклалися дві половини із ран,

Затягнулись – і міцно вросли в свою долю.

Є кохання – забава: то пані і пан

У житейській ріці – це нова переправа.

Є кохання – як злет. Як падіння (бо рабське воно).

Є кохання – як власність, а є – милосердя покора.

Є кохання таке, що наділить собою весь світ,

Є зернятко маленьке – пагінчик безвольний, кволий.

Є таке, як отрута, а є – як спасення зело,

Порятунок: встромившись на лезо,

благаючи Бога,

(Навіть страшно!) Лиш так обіймаєш

кохане тепло

І падеш до плеча

палача,

що не вартий того…

 

 

*   *   *

Громи та блискавицям навздогін

Постали, аби землю напоїти.

Я пригортаюсь до самотніх стін

І починаю в мудрості старіти,

Громи та блискавицям навздогін.

 

І що є вище, коли є Любов.

Я не посмію сповнення просити:

Між нами ряса. І між нами Бог

І непорочне право так любити.

Бо що є вище, коли є Любов.

 

*   *   *

Буває, в щасті є іще вина:

Як нерозумна бавиться дитина…

І вже тих дій, здається, – безупину.

Хмільна вина.

А хочеться вина…

Іде по лезу!

Ноги повні ран.

Та величава так її постава:

Любов без краю.

І любов без права.

Любов, як благо

І як фатум,

дань…

В чиємусь щасті –

скапує…

вина…

 

*   *   *

Ти

втомилась…

Як той Симон,

Що вертався з тяжких робіт.

В протилежний ішов він бік…

А процесія йшла на глум

Подивитися. То Христа

Розпинали. (А він хреста

Вже до страти б не доволік).

 

І знайшовсь тоді чоловік,

Милосердний собі Симон,

Що доніс його до припон,

Дарувавши подих Христу,

Сили трішки подарував…

Він не тямив, о, він не знав,

Що за місію він чинив.

А йому здалося – просту:

Жаль до муки його спинив.

 

Має кожен й несе свій хрест,

Та буває, що на шляху

Сильним серцем й руками Перст

Божий вкаже ще й путь таку…

 

Десь то в Божий ввійшло закон,

Щоб лишив свій рід нам Симон.

Поділитися:
Поезія. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.