Обніми мене міцно

Було вкрай недобре у всьому. За вікном  –  вітер шмагав дерева безупину, надривав горло;  в кабінеті залишалась  холоднеча і тьма: за рогом обірвало дроти електропередач, їх лагодили  вже дві години і ніхто не відав, коли тому буде край…Світло… Як звикаєш до нього, коли воно є, і як відчуваєш світ супроти себе без нього.

На робочому столі жінка  складає  папери похапцем, навмання. Треба йти додому, поки зовсім не стемніло. Вже Інна та Настя пішли. Вона замешкалася, задумалася без роботи…

Холодно її жіночій душі без чоловіка,  дужого, вродливого і мудрого, тужать донечки без тата. Недарма боялася вона завжди, що тієї чоловічої потуги чи не забагато на неї одну. От і додумалась. Уже півроку , як з іншою він, молодшою, вродливішою, тіло наливне, біле, коси розкішні. Гарна. Губки ледь випнуті, хтиві  і безмежно-сірі  прекрасні очі.  Потягло чоловіка до неї на гріхи до безпам’ятку, сторч головою упав у те щастя небачене, наче й не було в нього дому, кохання ще шкільних літ, доньок. Отак, нічого. Лише ця юна переступниця.

Вона знає, так буває. Тій ─  просто захотілося скуштувати чужого меду. Він захопився нею, як картиною, але життя – то праця  велика. Краса, замилувана в себе, стає згодом холодною.  Йдуть від неї.

Жінку пройняв дрож,  ото взялась гостра льодинка, що дряпала її втомлену душу. А їй так  хотілося просто відчуття чоловічих сильних рук, щоб охопили, пригорнули, захистили, втримали якусь хвилю.

Зачинивши двері кабінету,  жінка ступила сповільна, а згодом все швидше. Очі,  до половини сліз, тремкі губи…

Він йшов спокійний, розважливий. Чоловік на її дорозі.

─ Не  думайте нічого. Не питайте. Обніміть мене міцно, прошу.

І він все зрозумів, схопив її ув обійми ─ і вони завмерли на хвилю.

Не мала права затриматися на довше. Не мала права, хоч про що це?

Вивільнилась з обіймів.

─ Дякую.  Вибачте. Не треба, ─ попередила його слово. У вічі вона не дивилася. Їй стало легше, бодай на сьогодні.

А він знав, що  тут не підеш слідом, бо щойно то був не він в неї, а хтось , кого ще не могла забути, кого чекала, вірила:  поверне.

Яблуко спіле зривається, що то лише сік деревини, а вона ж то живіша…

….Від чоловіка  у тремкій  задумі,  відірвалася і поспішно віддалялася жіноча постать, яка на мить випросила милостиню на свою спілу жіночість, на пору заспокоїлась і пішла у свій нинішній день до домашніх клопотів і  відчуття, що відоме лише жінці:  витерпить.  Дочекається…

Поділитися:
Проза, ТВОРИ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.