Я відреклася вашої любові.
Я перестигла в правилах старійшин,
Я викотилась з ласки випадкової
В густу самотність, що мені миліша…
ОБРУЧКА
Було марево?
Сни?
Тільки ми…
Тиша. Ми…
Тільки – ми!
Я, здавалось, – не та:
Завмирали,
здригались,
зривались уста.
Ген далеко кудись
Перегуки сердець
стукотіли,
гриміли,
неслись…
Зойком, болем німим, –
Вся – для нього –
не страшно –
я ранена ним…
* * *
Моя доля – розхристана воля тебе…
Поверни мені плетені коси!..
Та тоді я була без тебе…
Тож – не треба!
На медові хвилини –
оси
Роєм злинули щастя пити…
їм рятунку для себе треба
До-
си-и-и-ть!
* * *
Я від тебе ішла.
Ревом рвали вітри,
Здоганяли і шарпали в кров.
Та тулилися діти життям і теплом,
Скрикнув сум в їх очах і предвічна
любов,
В них зостався
чужий мені
ти…
Завмирала.
Немов завинила,
втекла…
Бився вітер у груди і страх,
А в дітей без плачу
були очі в сльозах
І болото чомусь на руках і ногах –
То безвинність буває така.
Як вже виплакав дощ замість мене жалі,
Навіть ті, що сама не змогла…
Ще не знала куди,
а дітей десь вела,
І довіра, і віра в ході тій була:
Мовчки йшли, як дорослі, малі.
…Я прорвала вітри, свою стежку знайшла,
Залишивши прожите, мов слід…
Ну а дітям здалось…
що пройшли ми весь світ…
І лишилася пам’ять,
як стриманий лід.
Боже!
Дай мені
силу
тепла!..
