Поезія

 

Вибрані вірші (скачати)

ПОЕЗІЇ З ВИБРАНОГО

*   *   *

Як я живу?

Багато я живу.

Тута іншому бути не можна:

Доля є,

вередлива вельможа,

Ми не рівня.

Я їй не служу –

Дорожу…

І тремчу, як втечу

В рокову неможливості прірву…

Може, щось я зробила невірно,

Але всім, що було, дорожу:

Сильним болем і сміхом лунким,

Тихим шепотом, повноголоссям,

Що було вже і що не збулося,

Що є згадкою –

дорожу…

 

 

*   *   *

Я відреклася вашої любові.

Я перестигла в правилах старійшин,

Я викотилась з ласки випадкової

В густу самотність, що мені миліша…

 

 

ОБРУЧКА

Було марево?

Сни?

Тільки ми…

Тиша. Ми…

Тільки – ми!

Я, здавалось, – не та:

Завмирали,

здригались,

зривались уста.

Ген далеко кудись

Перегуки сердець

стукотіли,

гриміли,

неслись…

Зойком, болем німим, –

Вся – для нього –

не страшно –

я ранена ним…

 

 

*   *   *

Моя доля – розхристана воля тебе…

Поверни мені плетені коси!..

Та тоді я була без тебе…

Тож – не треба!

На медові хвилини –

оси

Роєм злинули щастя пити…

їм рятунку для себе треба

До-

си-и-и-ть!

 

 

*   *   *

Я від тебе ішла.

Ревом рвали вітри,

Здоганяли і шарпали в кров.

Та тулилися діти життям і теплом,

Скрикнув сум в їх очах і предвічна

любов,

В них зостався

чужий мені

ти…

Завмирала.

Немов завинила,

втекла…

Бився вітер у груди і страх,

А в дітей без плачу

були очі в сльозах

І болото чомусь на руках і ногах –

То безвинність буває така.

Як вже виплакав дощ замість мене жалі,

Навіть ті, що сама не змогла…

Ще не знала куди,

а дітей десь вела,

І довіра, і віра в ході тій була:

Мовчки йшли, як дорослі, малі.

…Я прорвала вітри, свою стежку знайшла,

Залишивши прожите, мов слід…

Ну а дітям здалось…

що пройшли ми весь світ…

І лишилася пам’ять,

як стриманий лід.

Боже!

Дай мені

силу

тепла!..

 

 

РОЗІЙШЛИСЬ

Все поділили: меблі,

постіль,

хату,

Розпорошили радість, що була.

І розвезли, щоб… пам’ять розстріляти,

щоб в серці не зосталася жива…

Та як в житті життя ділити можна?

Он світ враз розколовся,

зубожів

В дитячім серці…

Думи, як сторожа:

Хто маму з татом поділити смів?

Єдине ціле. І засумувало.

Постала розпач перша, мов стіна,

А потім хату нашу малювало,

А в ній, чомусь, та не було вікна…

– Чому? – спитала. – Вишня заступила,

Чи, може, тут іще яка вина?

– То сонечко її не полюбило,

Тому не засвітило в ній вікна.

Роки пройдуть, образою розп’яті,

І втратою, що за слізьми стекла…

Хай сонце любить, сину, твою хату,

Велику хату сонця і тепла.

 

 

*    *    *

Я на щастя твоє задивлялася німо,

А при зустрічі, навіть, було, посміхалася,

Буцім, байдуже все

і нічого не сталося,

І ви йшли, заспокоєні,

твердо і вміло…

Потім, щастям твоїм наситившись,

давилася.

Тужно,

довго вночі,

дуже довго –

не спалося.

Вранці –

бачила –

сонце

від серця

здригалося,

Щось затерпле від болю в мені зупинилося.

Вчула –

я знемагаю –

я – жити втомилася…

 

*   *   *

Зійшло кохання якось нанівець,

Одне латаття по собі лишило.

Цвіт потоптало – і живий спалило.

Ото такий в горні його кінець.

Пройшло – як день. І впало, наче ніч,

А розірвалось – сильно – блискавично.

Недобре. І безжально, ще й дотично.

Так зрозуміло…

в грань і в спалах віч.

Тепер ти в серце каяттям повзеш,

Рубці щоб згоїти душі моєї.

Зізнатись: ти зі мною

(хоч і з нею), –

Я чую, як у ній – мене зовеш, –

Проте, ніколи в ній ти не знайдеш

Мене. Змарнуєш час.

Він не для нас мине.

Обручка котить.

Ти вертаєш,

йдеш.

Очима так благаєш і зовеш…

Згинь марево!

Зведеш…

 

*   *   *

Тягуча спекотна утома

Чуття…

Як ти живеш на світі

Життям…

А в нім є наші діти.

Ти з іншою…

Ти не удома…

Покинь мене, жалка утомо.

Най горнеться до ночі вечір

І виціловує зірками

її жагучі очі.

Снами,

Коханням жаданим їй плечі

Най огортає темний вечір.

Я заздрощами не впиваюсь,

Я в ревності не втоплю груди.

Так треба.

Що ж, нехай так буде,

Та повертати не стараюсь

Тебе…

Ще не забула…

Каюсь…

 

*   *   *

Без тебе у житті осиротіла,

Жіноче щастя у тобі забула,

Ти поспішив…

Я іншого зустріла,

Та не змогла.

На шлях –

не повернула…

Мені б до тебе

най би на часину,

Торкнути спомин ніжним поцілунком.

Та вчора бачила твою дружину

І серце рвало в горлі грізно, лунко.

І руки затерпали від знемоги.

Мені до тебе вже не дотягнутись.

Не смію. Нащо? Всі перестороги

Мені нашіптують:

Запізно.

Двом не збутись…

Не говори!..

Усі слова розгубиш.

На вулиці б отак тебе зустріти:

Ти посміхнешся,

очі скажуть:

Любиш…

І я – щаслива

лишусь

сиротіти.

…Як нам в житті, буває,

Мало треба…

 

*   *   *

Троянда цвіте. Самітня…

Самітня,

неначе жінка…

І скапує он сльозою,

Журбою її краса

У зав’язь нового суцвіття,

Аби не збулось грозою,

Болючою і швидкою

Його нетривке життя.

 

Троянда цвіте. Самітня.

Самітня, неначе жінка…

У горло уп’явсь невситно

Колючої долі дріт…

Та навіть, коли зів’яне

За вітром пекучим врода –

З грудей враз вирветься пагін –

Іще нерозквітлий цвіт…

 

Як серце

розпукле

жінки…

 

 

*   *   *

То в сонцецвіті загубились дні,

То скрикнуло мовчання:

«Я – згораю!»

Я шепотом загубленим вмираю,

Пораду подаруйте ви мені.

…Та світом цілим –

загубились дні…

Обсипані погордою дощів.

Розлючені вітрами –

розірвались.

І зоресипом ночі розпинались.

Єднання ти спокусою трощив,

Висміхував погордою дощів…

Хрестом дороги сходжені, майнув

І розіп’яв мою святиню древню.

Всі чули,

як вбивають

цвяхи

в древо…

Як кров’ю руки плачуть.

Хто те чув?..

 

 

*   *   *

А роки поспішають… Так.

Не очуняла, як змирилась…

Тільки як тепер бути, як?

Помилилася…

Помилилась?..

Всі кудись поспішали знов,

Я спіткнулася – і застигла:

То

вмирала

чиясь

любов,

Розтоптати її не встигли…

 

*   *   *

«БОГ – є любов».

То дар?

А, може, хрест?

Як відректись від того дару?

Не складно?

Звично?

Модно?

Старо!

Безмовний дім і мій протест.

Як є Любов –

то – Дар

і Хрест…

Любов – то суть.

Любов… –

мій гріх…

Бо є вона!

Лиш Ви – не мій.

Так многомовний

і німий…

Молюсь, не встаючи з колін.

Молитва – бумерангом з стін:

– А, може, то – спокуса?

Сміх?

– Любов як дар…

То –

не на гріх?..

 

*   *   *

Зустрінь мене.

Отак візьми – й зустрінь.

Що говорила –

десь подінь, мов камінь.

Торкнись – вернись

та й розворуш теплінь,

І пригорни,

як пригортав жадано…

І зацілуй образи, як колись.

Пробачим мовчки.

Знову заворкуєм…

Зустрінь мене,

або мене зустрінь!

Чому я так давно тебе не чую?..

 

*   *   *

Забудь усі образи і жалі,

І слів терпких колючі бур’янини

Із серця викинь.

Залиши зернини

Любові нашої.

Народжені не в злі

Мої образи –

сироти малі…

 

 

*   *   *

Я так нікого не любила,

Я так нікого не чекала…

Я ниць перед тобою впала

І ледь від болю не зомліла, –

Солодкий біль мого спасіння.

Я, попеліючи, живою

Здригнулась, ставши знов собою,

Пізнавши диво-воскресіння…

Та… Тільки не мені те щастя,

Чуже,

солодке – з гіркотою,

Чиєсь,

із тугою сліпою

Мені на долю не удасться –

Руки

порубані

у щастя…

 

 

*   *   *

Такий, як є. Прийму і в сю хвилину.

Ти був. Ти є…

Зрікався і любив.

Бо ж серце розім’яв моє,

як глину

Життя мого –

собі. І в нім –

творив…

І билась я жива у тім творінні,

І сохло тіло мертвиною спраг.

Твої любові – то оте «каміння»,

В яке чуття живучі ти затяг…

А ти мене робив, не бувши богом,

Ліпив,

сушив,

обпалював,

коривсь…

І я була – лише твоя дорога,

А ти в мені,

мов каторжний, томивсь.

Такий, як є…

 

*   *   *

Я без тебе не вірю,

не мрію,

не можу,

не хочу!

Я без тебе не вмію

життя самотою збагнуть.

Мій жаданий, вночі

розірвуться розпукою очі,

Заволають тебе,

та слізьми свою спрагу зітруть…

Замість тебе в мені

завирує загублений спомин,

Тіло враз стрепенеться,

збагнувши лиш думку,

мине.

Безсоромним гріхом

буду прагнути вирвати

стогін,

Що прощенням блаженним

зривав біля тебе мене…

Та тебе вже не буде.

Лиш мертвий залишиться спокій.

Я повірю у долю, у те,

що вона в мене зла.

Все залишиться, все:

місто, речі,

і діти, і люди,

І самотність жорстока,

І спомин –

краплина тепла…

А тебе вже не буде…

 

*   *   *

Вечір велено впав,

зачерствілою темінню зораний,

Пригорну навмання

Спомин ласки твоєї у сні.

Обійму день прийдешній,

бажанням несповненим скований,

Моє щастя невольне

молитвою

плаче

в мені,

Бо тебе

я люблю…

 

ТО Я?    КОЛИСЬ…

 

Спинилась.

Була вже на грані:

збивалась,

зривалась…

А то вже не знала –

до тебе чи бігти, чи йти.

Як йшла – навмання –

то і ночей густих

не боялась,

Як бігла – то серцем

беззахисно никла –

там ти!

Я вся віддавалась.

Бажанням лилася,

зоріла.

Чекала – багато…

Ти серцем

не був багачем.

В дорозі до тебе

я раптом безжально згоріла,

Гадала, най думи

востаннє мій

жар

обпече…

На що я тоді так наївно в тобі сподівалась?

Обвуглились груди…

Корою і губи зрослись…

А рани, ой, довго

твердиню – мене

рубцювали.

Зросла деревиною.

Тужно.

Самітньо.

Колись…

 

*   *   *

Ти не віриш?

Шкода!

Доказати я свідків не маю.

Вечір – був,

Ніч – була.

Самота і чекання –

як грань.

Втома стиглого дня.

І безсилля,

жалке до краю,

І в’язниця страждань.

Ну, а з ними…

знеболена, я…

Я заснула сама.

Як щовечора і щоночі.

У самотній постелі

сховалась, немов у чужій.

В хвилю спраглу тебе

споминало і тіло, і очі…

Ну, а потім безсилля до сну

привело старостів.

Світло?!

Світло було!

Не в житті –

так в кімнаті –

світло…

І світилось всю ніч,

а я спала,

немов немовля…

Не розсіюй мій біль

крізь дрібненьке докорів сито.

Бо не маю тебе…

І нікого крім тебе

я…

 

*   *   *

Я без тебе іду, непокору свою стинаю.

А до серця – не руште.

Чуже не пізнаєте – зась!

Хлипло стрілись вітри.

Обіймають мене, стихають.

То не ти… То не ти!

Те сум’яття – то не у нас…

Не докличусь ніяк! Збери сум до свого

притулку.

Мої руки в твоїх забували на край суєту.

А незрима любов у життєйському

зрітиме трунку,

Розтираючи час у самотність і гіркоту.

Так мені вже дано:

Скіль звикала, та тужно тільки:

Та магічність імен…

А Марія – переклад – «гірка»…

Дрібку щастя у дар!

Це прекрасно!

Най буде стільки…

В сонці серця воно.

А навколо – нехай – гіркота.

Ношу дрібку в собі…

 

*    *   *

Але сталось: зустрілась.

Зустрілась з тобою…

Не треба!

Ой, не треба!

Зненацька – і

світ зав’язати –

і душу…

І пішла навмання – за тобою.

З тобою.

До тебе,

Бо як можна іще?

Як інакше?

Я знаю, що мушу:

Надивитись. Наслухатись.

Думи засипати болем…

Возвеличитись в тобі,

і впасти – пропасти – стернею…

І не збутись для іншого…

з славної

шлюбної волі…

Сильна! Сильна… любов’ю, –

не власним насиллям

над нею…

 

*   *   *

Оце й усе.

А може, –

Не судилось?

Чи не дійшло до мозку, що то – край?..

Сьогодні твої вікна не світились.

В жалобі наші ночі хтось покрав.

 

Я їх у днесь сповити не посміла,

Щось оцінила, мабуть, задарма.

Я в чомусь,

та тебе, –

не зрозуміла.

(Та розуму в закоханих нема!)

 

Все – навпаки.

Чуття горять у страті,

У невблаганній немочі життя…

Лише…

в мені тебе…

ще є багато…

Хотіла б більше.

Не збулось.

дитя…

 

*   *   *

Бурулькою льодинка гострою

Колючим холодом застигла

В мені…

Не відала – не встигла.

Я знову втратила.

О, Господи!

 

І запекло у грудях голодом.

Я впала долі, щоб молитися.

Без тебе в світі як лишитися?

З тобою в ньому дуже холодно.

 

Сягнули руки волі-простору

І знов додолу повалилися.

Скорилась.

Встала –

і змирилася,

І навмання пішла.

От просто так,

Любов не відмоливши

в Господа.

 

*   *   *

Захлиналась чеканням

І Вами,

безвільна,

зомліла.

Відійти не змогла

А у серці щось так заболіло!

Вас любила. А Ви?..

Не збагнули людські пересуди…

Бо не люблять любові

чиєїсь

нелюблені

люди…

Ви втомились від інших.

Дрібне своє щастя збагнули.

Поверніться! – благала.

Не чули…

Не повернули.

………………………………….………………………………….………………………..

…Чиясь спрагла душа

мою долю чи рану торкнула.

Я пішла…

Я пішла! щоб забутись…

Забула…

Забула?..

 

 

Пам’яті матері

 

З-під ніг – земля.

Не те земне тяжіння!

Десь стратилась опора.

Згіркнув жах.

Життя і смерть,

Волання і безвілля

В світах застигли.

В грудях і словах.

Безсилля серця,

давко стерпле в муку.

Ні рушитись не можу, ані

йти…

Колись любила:

з Вами, щоб за руку…

Тепер…

за Вами…

так несила йти…

…Забили…гріб

А  били в мої груди.

Карався розум,

захлинався знов:

Гадала я, що мука мами буде

Довічною!

Як мамина любов…

Я так жорстоко смерті не хотіла!

(Дитяча боязнь

втрати – на землі).

Я безпорадним болем

вмить – зомліла.

І світ Ваш…

якось сповнився… в мені…

Мені душа була вже Ваша

близько.

Мені би Вами, – ну, нехай, що

там…

…Торкнувся син мене,

малий хлопчисько:

– Ходімо, мамо, щоб не був я сам.

 

 

Художниці Тетяні Павлик

під враженням картини «Дорога додому»

 

Дорога додому

Під небом.

Вінована тернем.

Суглобами порухи

сплетені

до неспромоги.

…Не можу до поступу стати,

а шлях мені твердне,

І ноги німіють,

немов дерев’яниці-ноги.

 

Тунелем далеким –

до світла малої цятки

Плечима вчуваю

дерев непідкупну варту.

Іду – і тим плетивом

душу до болю дряпаю,

А в ній вимальовую

споминів

страчену

карту.

І світять в дорозі

чужі,

непогаслі вікна.

Мене не чіпають

упалі,

пропалі

тіні.

Я ще до тієї дороги

така незвикла,

В оголеній правді

безлистій

самотній

осінній.

 

На зім’яті думи

лягає

моя дорога.

Але оте терня

лишає

пекучі шрами.

Дорога додому…

Це ніби –

дорога до Бога.

Я йду поклонитись

могилі

сина

і мами…

 

 

БАЧУ…

(відчуття)

 

Проблеми. Скрута. Холод обіймає.

І натовп топче. Що йому до того?

Безсилля знову і безвихідь знову

Зриває час, мов шкірою кривавою…

Вкриває.

 

Мій дім запнувся хусткою чужою…

Красується в нім не моя жіночість…

…Свою оселю я пройду навшпиньки –

Із тих світів –

на цьому –

не помічена…

Не тінь.

Любов!

Бо материнством, –

Мамою

Лиш тут

засвічуються…

 

ГОРІШИНА

А он горішину – розполовинили:

І серце вийняли, і душу вийняли.

А та горішина – любов всевишня, –

Ті половини – то дві людини.

 

Комусь схотілось… Хоч не корилася.

І не заплакала. На те горішина.

Було, серця ті іще тулилися.

Холодна осінь здалась тодішньою…

 

І знов зрослися ті половини,

Але без долі в собі – розпалися:

Пусті колиски. Бо не дитиною

У тій любові вони зосталися.

 

І тільки тріскіт, як зойк у серці,

І тільки схлип той – в моєму вірші.

Ой, не виймайте у мене серце,

Бо я вросла ним у ту горішину…

 

*   *   *

Самотність впала.

І розбилась в крихти…

Невже (?)

У дні прощання мого смутку..?

…Самотності…

в тих крихтах

стало –

безмір…

(І нащо так багато чоловіку?)

А я гадала: може буде менше,

коли удвох, –

Отак, без арифметик.

А сталось он як…

Певно, все в законі:

Тяжіння… Тяга – тут усе – вагою…

Залиш мене…

Нехай в моїх тих крихтах…

 

*    *    *

Коли мене зчорнить мій білий день,

Впаде на душу каменем тяжкезним

І не поспіє диво…

Не прийдеш.

В твоїй неволі

є гостріші стержні…

І як впаду,

розчахла на вітрах,

Обшарпана жебрачка зголодніла

На милостиню спомину.

– О, жах! –

– Невже ця жінка, – скажеш ти, –

любила?!

Я докором не зглянуся в тобі,

Хоч є параліч, що між серцем й тілом…

Ошатною самотністю візьмусь,

Зійду до світла криком онімілим.

То все – не страшно!

Не пізнаєш ти

Оту біду,

як долю недопиту.

І все ж благаю:

ой, не допусти,

Не допусти!

Тебе щоб розлюбити.

Хай не розкришиться мій світлом день…

 

*   *   *

У сімейному ложі – розкішна жінка.

В лікарняному ліжку – йому рідніша.

І знайшлось байстрюча – то його дитинка

Он в отої, з якою бідніший й сильніший…

 

Завивала вітрами оголена осінь,

Самота срамотою ламала руки.

Визначалось невиказане щось досі,

Обривали щастя прощальні звуки…

 

Та – манила, виловлювала красою,

Ще збивала шляхи по той бік туману.

(Бо ж вона не була як йому – старою.

Ще недавно й він кликав її коханою)…

 

…У сімейному ложі – розкішна жінка.

В лікарняному ліжку – бліда розлука!..

На дитяче личко впала сльозинка,

Залишилась покинутою розпукою…

 

 

СОН ЦЕ?

(феєрія)

 

…І сталося так.

І побачив Бог все, що вчинив.

І ото – вельми добре воно!

Буття 1:30, 31

 

1

 

І шнурував я серце

Шнурочками білосніжних

чуттів,

у корсети затягнених,

з гуманітарки,

вибілених «Асою»…

 

Стискалося серце

В спазмах – фігурах

Любові.

 

Зривалось коріння

невизнаної монументальності

Під

долею-праскою.

 

Безпоміч:

Зрадити чи зарадити

Самому собі чи ще комусь

Сміття те вагонне вимести,

Лишивши душу – світлицею,

Яка та й не замикалася,

Впускала, хто та й достукався,

Зривалась від вітру начебто, –

Лишалась оригінальною.

…Ще вкраплювалась мозаїка

Дощів, що зливались холодом –

Кричали під небесами:

– Земля не помре у поросі?

Любов є життя й народження!..

 

А як підкотилось Сонце –

Велике, тепле і сильне, –

Торкнулось глибою серця, –

То серце очі заплющило,

Засліпло невинувате

У тім, що не може побачити,

Відчути і дотягнутися…

Визнати:

то кохання

Торкнулось свого заручника.

 

2

 

Тільки неволя –

недоля завше,

Навіть в коханні,

у золотому…

Я благав волі для рук

щоб творити

і обіймати.

Я молив волі для зору,

Щоб бачити – і не обпікати

свої зіниці.

Я просив волі

до поступу,

Бо розтріскувалась земля під ногами,

І ноги набухлі не рухались.

І стояв я,

освячений Сонцем,

золотий

заручник,

Монументальний

і безпорадний

у Всесвіті,

А всі були вільні довкола…

 

3

 

І Бог побажав нащадка

Родити.

Малого хлопчика,

Місячного

чи зоряного,

З любов’ю – красою

Долею.

А вийшла –

мала каліка.

Хтось напоїв Долю

чорнобильською

трутою,

Заперезав лоно

скорпіонами

віку,

І вінував наречену

озоновою дірою,

Щоб така краса

та зронила

каліку.

 

…Було мучене те дитинство

В народженні,

рості,

у втісі.

В любові паралізованій

Марним майбутнім довічним.

 

А я думав про діток інших, –

(Народжених не в коханні),

їм було гірше…

 

4

 

І Бог запитав заручника,

Чи любить своє він чадо.

Ні?

Каліка – то вже довіку.

До віку той хрест йому.

А світ

краса

порятує…

 

Он скільки її по світу.

Зібрати б її в ∂ердани –

То ж буде краса в красі.

 

Я мовив: «Любов – не страта.

Безпомічне те єство

Невинне в тім, що красу

Лишило батькові й матері».

 

5

 

Кайдани падали з гримотом,

Іскрилось злото

у блисках

І обіймали руки,

Сповнювали Любов’ю

Незграбне невільне тіло.

Зацілувала Мати

Дитяче оте каліцтво,

Забувши те, що краса

Не мала торкатись потворності…

 

Коли підняли до Сонця

Дитя, що росло на всі світи, –

Побачили сяйво Бога,

Якому все посміхалося.

Дитя купалось красою

Любові,

добра

у Всесвіті.

І серцевиною

Серця

В руках Всевишніх,

що батькових.

Красою любові

ближнього –

І стало само –

красою…

 

Наснилось.

(І треба ж?)

Сон це?!.

Забутий

німак

в кімнаті…

 

 

*   *   *

Буває дотик безумства.

Буває дотик блаженства.

Буває дотик до щастя…

Й величність – солодкий дотик

Чужі випиває губи,

Чужі викрадає ночі,

Напевне тому, що безумні.

Йому здається – блаженні.

Йому здається.

А щастя

Розстрілюється над дотом

В кавалки розтерзане потім,

Коли питає про правду

Невинний гріховний доторк.

 

*   *   *

Яке мовчання!

Серце заступило…

Чиїсь любові в думах зашкарубли.

Чужі любові – як минулі будні.

Є безлюбов,

а ще – забуте тіло

У щасті – так невміле…

аж зомліло…

Несміле…

 

Зірки засиплю в серце ночі світлом.

Пече. Кричу! А розум безголосий.

А доля від краси відтяла коси:

Яка жіноча і яка невситна!

Я

спрагла

світла!

Одне мовчання. Безсловесні суми,

Гіркі безсмаки застряють у горлі.

І палять щастя у горнилі чорнім.

Ударять в струни –

Б’є смертельним струмом.

Ой,

Думи…

 

 

 

НА ХВИЛІ ВСЕСВІТУ

Тріск болю.

Минула пам’ять…

А зойк чи вже був? Чи буде?

Застигла, як тяж, корою

Любов, що була, як рана…

…Той вимір! Схрестився… Буде!..

Хоч пам’ять пече і палить

Не мозок, а ніжно – груди,

Що в ласці збудились рано!..

 

Той дотик. Я захлинулась.

Було так? Не буде! Диво!

Я – в часі світів згубилась,

Зоставшись у них – з тобою.

 

А світла навколо – безмір…

Любов на руках дитинна…

Планетна у ряд самотність

Всміхнулась мені журбою…

 

Згубилась. І що до того?

Чиї то думки – шматками?

Любові, як срібні луни

Камінням попід ногами

Застигли, сонцям не пара?

Чуття – наче шовк – нитками…

Все те погубили люди

Між зорями, чи серцями…

А я дотикаюсь. Холод,

Космічний, якийсь байдужий.

Чуттєвість якась безвільна

Розв’язує нас з тобою…

І вже інформацій – море…

Лишають мене безбільну…

Любов лиш земна?!

І дуже

Я хочу

земного

болю…

 

*   *   *

Є кохання – мов квіти

Прекрасні. Лиш їх не зривай!

Є кохання – мов вітер –

Он той буревій навісний, – не питає:

Увірветься та в душу. Оголить беззахисну. Все позриває,

І напоїть дощем чи то щасть, чи то сліз…

Є кохання: приклалися дві половини із ран,

Затягнулись – і міцно вросли в свою долю.

Є кохання – забава: то пані і пан

У житейській ріці – це нова переправа.

Є кохання – як злет. Як падіння (бо рабське воно).

Є кохання – як власність, а є – милосердя покора.

Є кохання таке, що наділить собою весь світ,

Є зернятко маленьке – пагінчик безвольний, кволий.

Є таке, як отрута, а є – як спасення зело,

Порятунок: встромившись на лезо,

благаючи Бога,

(Навіть страшно!) Лиш так обіймаєш

кохане тепло

І падеш до плеча

палача,

що не вартий того…

 

 

*   *   *

Громи та блискавицям навздогін

Постали, аби землю напоїти.

Я пригортаюсь до самотніх стін

І починаю в мудрості старіти,

Громи та блискавицям навздогін.

 

І що є вище, коли є Любов.

Я не посмію сповнення просити:

Між нами ряса. І між нами Бог

І непорочне право так любити.

Бо що є вище, коли є Любов.

 

*   *   *

Буває, в щасті є іще вина:

Як нерозумна бавиться дитина…

І вже тих дій, здається, – безупину.

Хмільна вина.

А хочеться вина…

Іде по лезу!

Ноги повні ран.

Та величава так її постава:

Любов без краю.

І любов без права.

Любов, як благо

І як фатум,

дань…

В чиємусь щасті –

скапує…

вина…

 

*   *   *

Ти

втомилась…

Як той Симон,

Що вертався з тяжких робіт.

В протилежний ішов він бік…

А процесія йшла на глум

Подивитися. То Христа

Розпинали. (А він хреста

Вже до страти б не доволік).

 

І знайшовсь тоді чоловік,

Милосердний собі Симон,

Що доніс його до припон,

Дарувавши подих Христу,

Сили трішки подарував…

Він не тямив, о, він не знав,

Що за місію він чинив.

А йому здалося – просту:

Жаль до муки його спинив.

 

Має кожен й несе свій хрест,

Та буває, що на шляху

Сильним серцем й руками Перст

Божий вкаже ще й путь таку…

 

Десь то в Божий ввійшло закон,

Щоб лишив свій рід нам Симон.

 

 

ДОРОГА БЛУДНИЦІ

 

«Хто з вас без гріха, – нехай перший на неї той каменем кине! Де ж ті, жінко, що тебе оскаржили? Чи ніхто тебе не засудив?» А вона сказала: «Ніхто, Господи!» І сказав їй Ісус: «Не засуджую й я тебе. Іди собі, але більше не гріши».

Єв. від Івана 8:11

 

Вона вчувала, що текла трава…

Янчали квіти – в неї під ногами

І вітер ніжно потішався станом.

Грудьми пругкими, що здригались в кроці.

Комусь у щасті подив день споганив.

Жах – в оці.

Що квіти?

Стогін в неї під ногами,

Збивались роси.

Плакала трава.

А тут каміння назбирали люди:

Якщо краси і зваби забагато,

То праведно ту лихву покарати

І мучено! – так речено старійшинами, –

Бо втіх в житті пізнала більш, ніж інші,

Вона… жахлива у гріхах, у блуді.

За все відплата. Нині її судять, –

То ж – і каміння…

 

А згадувалось: серце думку смужить…

Бо ж світ прекрасний і життєвий дуже.

Вона ту благодать уже спізнала,

Її єством у себе перейняла.

Вбирала втіху – надто в насолоду.

А горя… Горя не бувало зроду,

Як дивно? Як багато було блага.

Як дико! Є зухвальство і зневага

Світ – наче не її, чужий. І люде

За зло (кому?) її нестримну судять.

 

Були чуття… Що не в одному святі…

Як соками зливалась благодаті.

Топилась зойком щастя свого тіла…

І дарувала щастя, бо уміла

В собі його і в комусь визволяти.

Хіба за це потрібно ще й карати?

 

То заздрість? Лють? Самі отак не можуть?

Не відчувають. Не дано! О Боже!

І знову ласка. То її дитинство…

О Господи! Чому ж то материнством

Її жіночність досі не стривожена.

І шлюбом згоди плоть не переможена.

Хоч соками зливалась благодаті.

Були ж чуття, що не в одному святі…

 

А ці жінки! Той стримок на губах!

Чуття кайданне… Погляди німіють…

Невже вони любити не уміють?

То ж неминучість маю бути я.

За що каміння? Хай би вже стріла!

Куди ведуть? Чому зійшли з дороги?

І хто той чоловік, що думку кличе?

Невже любов востаннє пересічить

Моє життя на цій моїй дорозі

В незмозі

підійти,

обдарувати.

Приймати в себе

І себе оддати…

А він чекає. Дивиться у очі.

Які ж то очі. Диво! Щось пророчить!..

– Чому? Хіба не знала я любові?

То ж підкажи мені, як треба знати!

І вчула іншу хвилю благодаті…

Бо хоч над нею розірвалось небо…

Їй жити треба!

І любити треба!

Бо всюдисуща істинна Любов.

То ж був Христос. Спинив устами Бога.

Схилилися до серця небеса…

 

Comments are closed.