Рондо чуття

Він, цей молодий чоловік, пасував до вчорашнього її дня, нагадавши збите минуле… І розсміялася старість, втішена. А то наче сиділа жінка в теперішні роки на дитячому стільчику, з гостро вип’ яченими коліньми – і вже не чекала нічого. Одна в хаті, в селі. То ніби на всі світи сама. А тут крайчик бувшини сущний, як хліб небесний. Причастилася.

Діти привезли до шпиталю, заплатили, поцілували, заспішили. У них свої клопоти, попри неї… Завтра прийдуть. Відривалась кожна донечка шматинами від неї – до свого – а вона, як пес, зализувала тоті рани. А якусь, певно, не дістала. Глибоко в неї встромилася, пухлиною проросла. Не вирвеш – різати  треба. Та то уже не сама. То він. Лікар. Легінь, що так схожий на її моцну думу серця…

Як то було далеко в життю. Як далеко! А тут – враз – і стало ближче. Спомин груди вжалив. Не просто так, бо ревіла за ним душа, як в ліси пішов, а рвалася, коли вбитого привезли, скинули з хлопцями, розстріляного, – і не мож було підійти, забрати поховати, щоб не загриміти родиною до Сибіру.

Але він був у її житті, той парубок, і поцілунок, як дарунок, на увесь вік також.

… Жінки в палаті лежали приречено, а вона шаленіла стриманою радістю.  І вже їм аж ніяк не було до втями, що з нею.

Сьогодні закінчили „пушки” – завтра на операцію.

— А вам ,Смирно , то ніби і ніц, завтрашнє…

—Най Бог провадить ─ то ж все буде добре, – посміхаючись.

— Щось ви таки недоказуєте…

— А то вже для мене залиште, панове.

Жінка ішла до вікна в холі і радо гладила поглядом зелень за вікном, а що вітер колихав її – то свідчило, що є рух, себто життя.

Проходячи повз , Прокіп Михайлович посміхнувся:

— Ну як чуємося?

Богу дякую, добре, – і вся аж засяяла. Вона вже любила його, як молодість, і тішилась кожною хвилею зустрічі з ним.

Він,  з виду м’який, поступливий, уважний і добрий, – жив з ними тепер спільним життям, рідним якимсь,  аж до крові…

Бахіли вдягала невміло і винувато якось посміхалася.

Він, його очі…

— Нехай благословить ваші руки Бог. Розум і серце. Заберіть в мені те, що в мені бути не має.

— А ви вся така, як ваше ім’я. Стримок, мир і миро. Смирна. Все у ньому.

— Комусь з таким ім’ям заборгував мій батько. Віддав шану іменем – та вже на довік свій.

— А гарно як.

— В селі я одна так йменуюся.

─… Ви не відчуєте болю. Буде сон.

Жінка посміхнулася – і лягла на операційний стіл.

Її запитували, як її ім’я,скільки їй років…. Та не питали імені того, який був присутній в її підсвідомості все життя, а отут вп’явся у свідомість поглядом, негустим, ще юним,пшеничним вусом  . Вона чітко пам’ятала той дотик поцілунку в парку, на острові любові, такий духмяний, стиглий, теплий у прохолоді. Він пронизував всю її. І тремтіло тіло, пам’ять, роки, пережите…

Відтепер вона знала  ще одну дуже важливу річ: минуле не проминає, воно десь живе і повертається, аби повірити і довіритись, втримати нас ─ і  вижити…

Поділитися:
Проза, ТВОРИ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.