Все поділили: меблі,
постіль,
хату,
Розпорошили радість, що була.
І розвезли, щоб… пам’ять розстріляти,
щоб в серці не зосталася жива…
Та як в житті життя ділити можна?
Он світ враз розколовся,
зубожів
В дитячім серці…
Думи, як сторожа:
Хто маму з татом поділити смів?
Єдине ціле. І засумувало.
Постала розпач перша, мов стіна,
А потім хату нашу малювало,
А в ній, чомусь, та не було вікна…
– Чому? – спитала. – Вишня заступила,
Чи, може, тут іще яка вина?
– То сонечко її не полюбило,
Тому не засвітило в ній вікна.
Роки пройдуть, образою розп’яті,
І втратою, що за слізьми стекла…
Хай сонце любить, сину, твою хату,
Велику хату сонця і тепла.
* * *
Я на щастя твоє задивлялася німо,
А при зустрічі, навіть, було, посміхалася,
Буцім, байдуже все
і нічого не сталося,
І ви йшли, заспокоєні,
твердо і вміло…
Потім, щастям твоїм наситившись,
давилася.
Тужно,
довго вночі,
дуже довго –
не спалося.
Вранці –
бачила –
сонце
від серця
здригалося,
Щось затерпле від болю в мені зупинилося.
Вчула –
я знемагаю –
я – жити втомилася…
* * *
Зійшло кохання якось нанівець,
Одне латаття по собі лишило.
Цвіт потоптало – і живий спалило.
Ото такий в горні його кінець.
Пройшло – як день. І впало, наче ніч,
А розірвалось – сильно – блискавично.
Недобре. І безжально, ще й дотично.
Так зрозуміло…
в грань і в спалах віч.
Тепер ти в серце каяттям повзеш,
Рубці щоб згоїти душі моєї.
Зізнатись: ти зі мною
(хоч і з нею), –
Я чую, як у ній – мене зовеш, –
Проте, ніколи в ній ти не знайдеш
Мене. Змарнуєш час.
Він не для нас мине.
Обручка котить.
Ти вертаєш,
йдеш.
Очима так благаєш і зовеш…
Згинь марево!
Зведеш…
* * *
Тягуча спекотна утома
Чуття…
Як ти живеш на світі
Життям…
А в нім є наші діти.
Ти з іншою…
Ти не удома…
Покинь мене, жалка утомо.
Най горнеться до ночі вечір
І виціловує зірками
її жагучі очі.
Снами,
Коханням жаданим їй плечі
Най огортає темний вечір.
Я заздрощами не впиваюсь,
Я в ревності не втоплю груди.
Так треба.
Що ж, нехай так буде,
Та повертати не стараюсь
Тебе…
Ще не забула…
Каюсь…
* * *
Без тебе у житті осиротіла,
Жіноче щастя у тобі забула,
Ти поспішив…
Я іншого зустріла,
Та не змогла.
На шлях –
не повернула…
Мені б до тебе
най би на часину,
Торкнути спомин ніжним поцілунком.
Та вчора бачила твою дружину
І серце рвало в горлі грізно, лунко.
І руки затерпали від знемоги.
Мені до тебе вже не дотягнутись.
Не смію. Нащо? Всі перестороги
Мені нашіптують:
Запізно.
Двом не збутись…
Не говори!..
Усі слова розгубиш.
На вулиці б отак тебе зустріти:
Ти посміхнешся,
очі скажуть:
Любиш…
І я – щаслива
лишусь
сиротіти.
…Як нам в житті, буває,
Мало треба…
* * *
Троянда цвіте. Самітня…
Самітня,
неначе жінка…
І скапує он сльозою,
Журбою її краса
У зав’язь нового суцвіття,
Аби не збулось грозою,
Болючою і швидкою
Його нетривке життя.
Троянда цвіте. Самітня.
Самітня, неначе жінка…
У горло уп’явсь невситно
Колючої долі дріт…
Та навіть, коли зів’яне
За вітром пекучим врода –
З грудей враз вирветься пагін –
Іще нерозквітлий цвіт…
Як серце
розпукле
жінки…
* * *
То в сонцецвіті загубились дні,
То скрикнуло мовчання:
«Я – згораю!»
Я шепотом загубленим вмираю,
Пораду подаруйте ви мені.
…Та світом цілим –
загубились дні…
Обсипані погордою дощів.
Розлючені вітрами –
розірвались.
І зоресипом ночі розпинались.
Єднання ти спокусою трощив,
Висміхував погордою дощів…
Хрестом дороги сходжені, майнув
І розіп’яв мою святиню древню.
Всі чули,
як вбивають
цвяхи
в древо…
Як кров’ю руки плачуть.
Хто те чув?..
* * *
А роки поспішають… Так.
Не очуняла, як змирилась…
Тільки як тепер бути, як?
Помилилася…
Помилилась?..
Всі кудись поспішали знов,
Я спіткнулася – і застигла:
То
вмирала
чиясь
любов,
Розтоптати її не встигли…
* * *
«БОГ – є любов».
То дар?
А, може, хрест?
Як відректись від того дару?
Не складно?
Звично?
Модно?
Старо!
Безмовний дім і мій протест.
Як є Любов –
то – Дар
і Хрест…
Любов – то суть.
Любов… –
мій гріх…
Бо є вона!
Лиш Ви – не мій.
Так многомовний
і німий…
Молюсь, не встаючи з колін.
Молитва – бумерангом з стін:
– А, може, то – спокуса?
Сміх?
– Любов як дар…
То –
не на гріх?..
* * *
Зустрінь мене.
Отак візьми – й зустрінь.
Що говорила –
десь подінь, мов камінь.
Торкнись – вернись
та й розворуш теплінь,
І пригорни,
як пригортав жадано…
І зацілуй образи, як колись.
Пробачим мовчки.
Знову заворкуєм…
Зустрінь мене,
або мене зустрінь!
Чому я так давно тебе не чую?..
* * *
Забудь усі образи і жалі,
І слів терпких колючі бур’янини
Із серця викинь.
Залиши зернини
Любові нашої.
Народжені не в злі
Мої образи –
сироти малі…
* * *
Я так нікого не любила,
Я так нікого не чекала…
Я ниць перед тобою впала
І ледь від болю не зомліла, –
Солодкий біль мого спасіння.
Я, попеліючи, живою
Здригнулась, ставши знов собою,
Пізнавши диво-воскресіння…
Та… Тільки не мені те щастя,
Чуже,
солодке – з гіркотою,
Чиєсь,
із тугою сліпою
Мені на долю не удасться –
Руки
порубані
у щастя…
* * *
Такий, як є. Прийму і в сю хвилину.
Ти був. Ти є…
Зрікався і любив.
Бо ж серце розім’яв моє,
як глину
Життя мого –
собі. І в нім –
творив…
І билась я жива у тім творінні,
І сохло тіло мертвиною спраг.
Твої любові – то оте «каміння»,
В яке чуття живучі ти затяг…
А ти мене робив, не бувши богом,
Ліпив,
сушив,
обпалював,
коривсь…
І я була – лише твоя дорога,
А ти в мені,
мов каторжний, томивсь.
Такий, як є…
* * *
Я без тебе не вірю,
не мрію,
не можу,
не хочу!
Я без тебе не вмію
життя самотою збагнуть.
Мій жаданий, вночі
розірвуться розпукою очі,
Заволають тебе,
та слізьми свою спрагу зітруть…
Замість тебе в мені
завирує загублений спомин,
Тіло враз стрепенеться,
збагнувши лиш думку,
мине.
Безсоромним гріхом
буду прагнути вирвати
стогін,
Що прощенням блаженним
зривав біля тебе мене…
Та тебе вже не буде.
Лиш мертвий залишиться спокій.
Я повірю у долю, у те,
що вона в мене зла.
Все залишиться, все:
місто, речі,
і діти, і люди,
І самотність жорстока,
І спомин –
краплина тепла…
А тебе вже не буде…
* * *
Вечір велено впав,
зачерствілою темінню зораний,
Пригорну навмання
Спомин ласки твоєї у сні.
Обійму день прийдешній,
бажанням несповненим скований,
Моє щастя невольне
молитвою
плаче
в мені,
Бо тебе
я люблю…
