Марія Вайно
“Щастя” в чужому букеті
(новела)
Сьогодні була нянею за викликом. Поверталася. А неділя така спекотна – аж до задухи. Вчора листа знов не було. Треба змиритися, стерпіти – у сина свої, певно, клопоти.
Продавали букети бузку на зупинці. Дешево. По двадцять копійок. Квіти були трішки прив’ялі – випивало з них силу сонце. Августина знала, що зможе врятувати той цвіт. Вибирала. Відклала букет із довгими прутиками, взяла скромний, якось по ній складений. Над’їхав тролейбус.
Ще двоє зайшли з квітами теж – і запах бузку полонив весь салон. Було затишно й благоговійно. Очима радісно пробіглася по квіточках, шукаючи пелюсточок непарних, які за те, що вони незвичні, – «щастям» називають… не траплялися… Згадала, як малою знаходила і навіть з’їдала за звичаєм, щоб ніхто та не перейняв. То колись. А тепер не було. Отак щоб глянути – а воно і твоє.
Ковзнув погляд до вікна (і треба ж таке!) в руках жінки, в чужому букеті «щастя». Ото ж то воно яке (!), а букет той, що відклала…
Диви, як усе. Та й у житті ніби так!
Хотілося дотягтися… Чи не сміх отак, сивонько, думати?
…Не сміла спинити, спитатися, попросити, вирвати з чужого букета, хоч знала, що хтозна чи ця молода заклопотана жінка його помітить…
Отак ось завжди їй.
…Змирилася. Вдихнула аромат – пахощі рідного й бажаного дива – і вони умиротворили її всю. Ступила в свою дорогу. Дорогу до будинку навпроти, де її чекали книги і їхні герої, дворовий пес Вірний і її кіт Драпко.
…Листа знов не було. В сина своя сім’я – він далеко…
Відчинила двері, всміхнулася привітно, простягнула руку й запросила до столу.
І він… розсипався радістю дому, замилував у себе господиню, дотулився до її губ і залишився нічним гостем.
