Кажуть важко іти безногому, горнути безрукому, щось бачити із заплющеними очима. Це інсульт віку нашого. І мій інсульт.
Моє тепер… Зашторені вікна ув’язнюють од світу і глушать вакуумом простору… Мозок ріже світло світу, мій тиск зашкалює, голова розтискається, серце душиться.
Та знаю, що все перейде. Кожен вік має своє світло.
Я ще живу, важка, прошита болем. Вистрочена пережитим, як халат, і, власне, стібки ті тримають мене … А тримають!
…
Мене сховав в собі цей ліс… І тулюся до покинутого дерева, яке випив плющ, воно, порожнє в силі, я відбираю від нього ката, а плющ змієво огортає мені руки. Та я сильніша за нього.
Мурахи відвойовують своє. Я ступила на їхнє подвір’я, когось скривдила. Отак ненароком.
Всюди непросто. Поруч правда й несправедливість. Як два полюси, що тримають світ. Я борюся за час. Він іноді буває нещедрий, втікає від мене. А я хапаю його за руки, втримую,аби не розгубити рядки, які знаходяться в мені, коло мене, сиплять з-поміж пальців…
…Беруся за олівець. Ним мені пишеться краще. Ще один листочок…
Знов назбираю скриню – та й пороздаю добро. Най люди вбирають в нього свою душу…