СОН ЦЕ? (феєрія)

І сталося так.
І побачив Бог все, що вчинив.
І ото – вельми добре воно!
Буття 1:30, 31

1

І шнурував я серце

Шнурочками білосніжнихчуттів,

у корсети затягнених, з гуманітарки,

вибілених «Асою»…

Стискалося серце

В спазмах – фігурах

Любові.

Зривалось коріння

невизнаної монументальності

Під

долею-праскою.

Безпоміч:

Зрадити чи зарадити

Самому собі чи ще комусь

Сміття те вагонне вимести,

Лишивши душу – світлицею,

Яка та й не замикалася,

Впускала, хто та й достукався,

Зривалась від вітру начебто, –

Лишалась оригінальною.

…Ще вкраплювалась мозаїка

Дощів, що зливались холодом –

Кричали під небесами:

– Земля не помре у поросі?

Любов є життя й народження!..

А як підкотилось Сонце –

Велике, тепле і сильне, –

Торкнулось глибою серця, –

То серце очі заплющило,

Засліпло невинувате

У тім, що не може побачити,

Відчути і дотягнутися…

Визнати:

то кохання

Торкнулось свого заручника.

2

Тільки неволя –

недоля завше,

Навіть в коханні,

у золотому…

Я благав волі для рук

щоб творити

і обіймати.

Я молив волі для зору,

Щоб бачити – і не обпікати

свої зіниці.

Я просив волі

до поступу,

Бо розтріскувалась земля під ногами,

І ноги набухлі не рухались.

І стояв я,

освячений Сонцем,

золотий

заручник,

Монументальний

і безпорадний

у Всесвіті,

А всі були вільні довкола…

3

І Бог побажав нащадка

Родити.

Малого хлопчика,

Місячного

чи зоряного,

З любов’ю – красою

Долею.

А вийшла –

мала каліка.

Хтось напоїв Долю

чорнобильською трутою,

Заперезав лоно скорпіонами віку,

І вінував наречену озоновою дірою,

Щоб така краса та зронила каліку.

…Було мучене те дитинство

В народженні, рості, у втісі.

В любові паралізованій

Марним майбутнім довічним.

А я думав про діток інших, –

(Народжених не в коханні),

їм було гірше…

4

І Бог запитав заручника,

Чи любить своє він чадо.

Ні?

Каліка – то вже довіку.

До віку той хрест йому.

А світ краса порятує…

Он скільки її по світу.

Зібрати б її в ∂ердани –

То ж буде краса в красі.

Я мовив: «Любов – не страта.

Безпомічне те єство

Невинне в тім, що красу

Лишило батькові й матері».

5

Кайдани падали з гримотом,

Іскрилось злото

у блисках

І обіймали руки,

Сповнювали Любов’ю

Незграбне невільне тіло.

Зацілувала Мати

Дитяче оте каліцтво,

Забувши те, що краса

Не мала торкатись потворності…

Коли підняли до Сонця

Дитя, що росло на всі світи, –

Побачили сяйво Бога,

Якому все посміхалося.

Дитя купалось красою

Любові, добра у Всесвіті.

І серцевиною

Серця

В руках Всевишніх,

що батькових.

Красою любові

ближнього –

І стало само –

красою…

Наснилось.

(І треба ж?)

Сон це?!.

Забутий

німак

в кімнаті…

*   *   *

Буває дотик безумства.

Буває дотик блаженства.

Буває дотик до щастя…

Й величність – солодкий дотик

Чужі випиває губи,

Чужі викрадає ночі,

Напевне тому, що безумні.

Йому здається – блаженні.

Йому здається.

А щастя

Розстрілюється над дотом

В кавалки розтерзане потім,

Коли питає про правду

Невинний гріховний доторк.

*   *   *

Яке мовчання!

Серце заступило…

Чиїсь любові в думах зашкарубли.

Чужі любові – як минулі будні.

Є безлюбов,

а ще – забуте тіло

У щасті – так невміле…

аж зомліло…

Несміле…

Зірки засиплю в серце ночі світлом.

Пече. Кричу! А розум безголосий.

А доля від краси відтяла коси:

Яка жіноча і яка невситна!

Я

спрагла

світла!

Одне мовчання. Безсловесні суми,

Гіркі безсмаки застряють у горлі.

І палять щастя у горнилі чорнім.

Ударять в струни –

Б’є смертельним струмом.

Ой,

Думи…

Поділитися:
Поезія. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.