ЄВГЕН БАРАН
ЯКЩО Є РАЙ, ТО ВІН ЛЮБОВ…
Про кіноповісті Марії Вайно
Марія Вайно своєю літературною стезею йде терпко і самовіддано вже добрих чотири десятки літ, при тому, що залишається потенційно молодим автором. Просто свої перші твори вона надрукувала в районній газеті ще навчаючись в четвертому класі. Отакої.
Книжковий дебют відбувся на початку 90-х. Марія Вайно відразу постала в двох іпостасях – ліричної поетеси і новелістки (книги «Терпкість» та «Паводок», обидві 1992 року). Здається, я щось про ці книги писав. Думаю, гарне. Бо ці книги залишили враження елегійного просвітлення.
З 1999 року Марія Вайно активно виступає в літературному процесі як прозаїк і кіносценарист. На цьому поприщі здобула вагомих набутків: двічі ставала лауреатом Всеукраїнського конкурсу в номінаціях «кіносценарій» (2000) та «роман» (2001). А ще через рік була відзначена міською премією імені Івана Франка в галузі літератури. Її книги варто назвати усі: «Нитка Аріадни» (поезія і новелістика, 1999), «Чоловік у кредит, або Четвертий варіант» (кіносценарій, 2000), «Теплий двір, або рапсодія струнного квартету» (роман у новелах, 2001; 2008), «Свекрушина» (кіносценарій, 2001), «Ти мій син» (кіносценарій, 2006), «Жінка з келихом дощу» (вибране, 2006).
Основні теми означені Марією Вайно вже з перших книг. Це теми любови, зради, людської (жіночої) самотности. Тож можна цілком говорити, що тематичне коло творчости Марії Вайно перебуває в силовому полі «вічних тем і цінностей».
Нові кіноповісті (з авторським визначенням «кіноповість у новелах») «Кусень світу» та «Франсуаза» стверджують за Марією Вайно реноме творця добротної жіночо-сентиментальної прози. Хто, зрештою, заперечить, що справа не в жанрі, справа як завжди в авторові: немає нудних жанрів, є нудні автори.
Марія Вайно ніколи не була нудним автором. Сентиментальна скерованість її творів є свідомим авторським ходом, і якби сьогодні ми мали українське кіно, то ці твори цілком могли би скласти основу добротного українського сімейного серіалу.
Тема двох кіноповістей перегукується: це тема любови і зради, зради і любови, а ще старечої самотности помноженої на байдужість молодих і здорових. Видозміненим є хіба що соціально-історичний антураж: сталінська доба в «Франсуазі» та постсовітська (a’la nezaleznost’) в «Кусені світу».
Се твори виховавчі. Не дидактичні, але етичні в своєму засновку – людина заслуговує на щастя, навіть якщо його, цього щастя, і в зародку немає. Словом, Марія Вайно переконана і переконує читача: якби любові не було, її варто вигадати; і якщо десь існує отой обітований РАЙ, то він і є ЛЮБОВ.
Я нічого не маю проти такої авторської настанови і форми, у якій ця настанова втілюється. Марія Вайно знає закони жанру і в його рамцях є майже класичним автором. Себто, усе в неї за законами краси: любов, страждання, спокута і знову любов. Іншого варіанту вона не хоче називати. І це її, авторське, право.
Нам залишається прочитати. Повірте, ви будете здивовані, коли ці нехитрі сюжети змусять вас розчулитися. В цьому полягає вся «хитрість» автора: якщо ви здатні любити, ви не зможете відмахнутися від здавалося би відомих історій. Тому що РАЄМ нашого існування була, є і залишається вічна ЛЮБОВ. Якщо ж хтось не вірить цьому твердженню або не вміє чи розучився любити, – прочитайте книги Марії Вайно. Сей Автор з тих, який знає, про Що пише і Що каже.
