новела дня (1) від Марії Вайно – “Молитва в смерч”

Марія Вайно

Молитва в смерч

(новела)

Ганна думала про своє… Але щоразу, коли вона приїздила додому, дивилася на одухотворене, щасливе обличчя сестри – і само собою – думалося про неї…
Вона була певна, що Галич зліпив її отаку: Галич – Галочку. Земля тут здавалася їй солодкою із дитинства, а дерева незримою душею захищали… Вона їх любила. Отак виросла. В коханні – не склалося. Горб… певно… Опустили маленькою ненароком… Та головне в ній – не горб.
Якщо не знайшовся… не розгледів… – така його ноша…

Любила отак зібратися в свято чи неділю влітку з псом та на Королівку-гору чкурнути… Відпочити на галявині, черешень чи яблук скуштувати, сповнитись соком лісу і… мандрувати… Тиша іноді дуже мудро й чутливо бесідує. Тиша барвиться шелестом, цвіркотом, променем, щебетом. І той дивний супровід, як дитину, бавить Галю дорогою.
Он сідає на звалене старе дерево перепочити, пес лягає в ногах, і шерсть його лоскоче та пестить пальці ніг. Взуття ставить поруч. Хочеться співати – і вона співає. Переспівує солов’я, бо той змовкає, й оплески листочків під шурхіт вітру ще довго не відпускають її.
А то враз щось хлюпне – торкнеться серця близько-близько, і вона вклякає на коліна. Бо «чим серце наповнене – те промовлять уста», – сказано. Вона молиться.
…Бог і вона, а ще – той ліс, як велика каплиця. Крони дерев – склалися у долоні…
І вона в ту хвилю стає словом землі – до неба.
Коли закінчує молитву, встає і обіймає дерево, старе, похилене.
Складене з вузлів, давнє, обчімхане, порепане, осипане, оголене, смутне… воно їй жаліється…
Схилене, запечалене печаттю старості, – воно, як життя, хапає руками-гілками небо і благає сили, щоб вижити, просить, шепоче: зазеленіти весною.
Роки визначають за зрубом, за кільцями. Воно помре, коли потрухнуть ті кільця в смерть, а зараз гіркий терпкий смак живиці поїть тіло,  душу, – не розчімхнутись лише, вистояти б у холоді вітрів, не розкришитися взимку, не осоромитися літечком. Та ось стемніло небо (ой, стемніло!), холодне стало, сіре, сиве, сталеве й чуже якесь!
Зірвався вітер – рвучко так! Дощ, певно, буде! А далеч яка ще додому!
Галич-гора й Галочка…
Пес пристав аж до ніг.
І тут заскрипіло й завило все, загуло, заревло болем нелюдським. Загриміло, розкотився той гриміт – розшматував півнеба блискавкою.
Галі здалось: вона в пащі страшенного звіра…
І тут знайшлись, як порятунок, слова дивні, що казково почулися: «…коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «перейди звідси туди», то й перейде вона, і нічого нема неможливого!» Галя знайшла при дорозі дерево, під ним, його корінням, вирвало колись нішу, – й сховалася там…
Вона сиділа, заплющивши очі, й спокійно молилася…
Десь поруч чувся тріскіт і тяжкий зойк дерева, що впало, вирване з корінням. Заскавучав пес і відскочив від свого місця – там упало яйце з гнізда, певно, птахи якоїсь… Галя потяглася до нього й отетеріла…
То була грудка льоду. Розгулявся смерч із градом, розперезався.  Він місив зелень, викорчовував дерева, реготав і вив переможцем. Галя цим не переймалася. Якийсь спокій напував їй душу. Вона  тихо молилася, і смерч не торкав її дерева. Повалив поруч здорове, яке впало на те, що було над нею, черкнуло його, та відхилилося, гепнув¬шись поруч.
«Впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, –  до тебе ж не дійде…» – знову згадалося…  То – відчувалося? Ні, – так було…
Прохолода била в груди. Проте Галочка не застудилася, хоч стежка була всіяна кульками льоду з голубине яйце. І вона ступала між ними, обпікаючи ноги раз по раз холодом.
Комусь на хаті зняло покрівлю, хтось втратив корову, комусь вирвало виноград із корінням, наробило на подвір’ї безладу, столочило хліба… Рвався в дальших сусідів плач – у них сталося лихо… Галя пере-хрестилась і промовила «Отче наш» та «Богородице», щоб їм Бог поміг оте винести.
Вдома дивувалися, що вона прийшла суха й не розшарпана смерчем. А Галя була щаслива! Їй навіть не болів горб, – він зовсім не заважав їй… бути сьогодні вищою на зріст, – у небесній Любові.
Сіла біля старезного сивого вузлуватого дідуся, який вірував, що то він їй вимолив життя, який говорив – а зморшки-промені світилися на обличчі благоговінням: «Будь бадьорою, дочко, твоя віра спасла Тебе. – Це в Матвія… – Є багато покликаних – та вибрано мало». Дідусь провадив ту річ розважливо, і їй здалася в цім часі мирська суєта іграш¬ковою і… непотрібною, зрештою. Захотілося до сестри Василини і Михайли – в монастир.
Галя ще бачила вузлуваті руки дідуся…

Вузлуваті дерева світу…

Вузлуватий добробут у когось…
Вона йшла не дорогою, а стежкою, – бо так ближче, – до монастиря.
Ця не схожа на чиюсь постать вирізнялась на шляхах і здавалась маленьким вузликом велетенської вервиці долі… людства…

 

Поділитися:
Поділитися:
ПОДІЇ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.