Потік людей губить самотню постать. Хтось ненароком зачепив, штовхнув, поспішно вибачившись. Очі чоловіка зі стриманими поглядом знову тонуть у горлі людського потоку. Червоні повіки. Припухлі. Плакав? Пив?
Всі стоять без черги.
Під’їжджають два маршрутних таксі і тролейбус. Натовп ламається, далі ще раз переламується: трояко ─ і зникає в череві ненаситного транспорту. Читати далі…
Було вкрай недобре у всьому. За вікном – вітер шмагав дерева безупину, надривав горло; в кабінеті залишалась холоднеча і тьма: за рогом обірвало дроти електропередач, їх лагодили вже дві години і ніхто не відав, коли тому буде край…Світло… Як звикаєш до нього, коли воно є, і як відчуваєш світ супроти себе без нього.
На робочому столі жінка складає папери похапцем, навмання. Треба йти додому, поки зовсім не стемніло. Вже Інна та Настя пішли. Вона замешкалася, задумалася без роботи… Читати далі…
Він, цей молодий чоловік, пасував до вчорашнього її дня, нагадавши збите минуле… І розсміялася старість, втішена. А то наче сиділа жінка в теперішні роки на дитячому стільчику, з гостро вип’ яченими коліньми – і вже не чекала нічого. Одна в хаті, в селі. То ніби на всі світи сама. А тут крайчик бувшини сущний, як хліб небесний. Причастилася.
Діти привезли до шпиталю, заплатили, поцілували, заспішили. У них свої клопоти, попри неї… Завтра прийдуть. Відривалась кожна донечка шматинами від неї – до свого – а вона, як пес, зализувала тоті рани. А якусь, певно, не дістала. Глибоко в неї встромилася, пухлиною проросла. Не вирвеш – різати треба. Та то уже не сама. То він. Лікар. Легінь, що так схожий на її моцну думу серця… Читати далі…
Теля не мукало, а кричало надривно. Ревом тим хвилю рвало.
Що в тій господі було таке, що й німина кричала, ніби йому щось боліло безперестану, не знав ніхто. А йому боліло… насправді? Ні? Ветеринар не знайшов нічого. А може, не знав, що шукати. Німина те – не скаже…
На призьбу Катруня вивезла своїх дітей, щоб їх сонце пестило, щоб всміхнулося їм. Дебелі возики дитячі з дорослими, несформованими тілами Каліки. Читати далі…
Кажуть важко іти безногому, горнути безрукому, щось бачити із заплющеними очима. Це інсульт віку нашого. І мій інсульт.
Моє тепер… Зашторені вікна ув’язнюють од світу і глушать вакуумом простору… Мозок ріже світло світу, мій тиск зашкалює, голова розтискається, серце душиться.
Та знаю, що все перейде. Кожен вік має своє світло.
Я ще живу, важка, прошита болем. Вистрочена пережитим, як халат, і, власне, стібки ті тримають мене … А тримають! Читати далі…
Та чи замкнуться ворота, коли їх не зачиняти? А коли сколихне вітер, граючись їхнім холодним тілом, і зімкне в перепону – розчімхає шлях до хати?
Він довго стояв на дорозі… Не міг торкати заліза; воно було заважке, як спомин, поїджене ржею смути жалоби, що впала в свідчення сірпкої минувшини. Довгі пальці рвучко хапали повітря, наважуючись і не зважуючись, зрештою.
А треба йти. Чи до хати, чи – повз; чи певно, чи повзком якось, невпізнанним, небажаним, але не забутим – напевно. Сірими шматинами мряки завішане небо наказувало залишатися й увійти… Читати далі…
Ішов дощ, несподіваний знову. Десь був він не щедрий, навіть не за вікном, а далі… наче градовий, не густий, дотикався руки подекуди.
Великі краплі з даху падали ваговито й билися, розсипаючись по землі…
Жінка підставила келиха.
Краплі-градинки розскакувалися, попадаючи – і водночас не втримуючись у келиху, – залишалися споминами тільки на дні…
Шалене вона загадала бажання: наповнити келих щастям жіночим.
Чекала… холод зводив пальці, а вона не випускала в’язниці скла.
Дощ стихав, а згодом і вщух цілком. Залишилось на дні прозорого дива трішки…
…Решта вихлюпалася, мов щастя, – падаючи стрімко…
Люди не тому були створені,щоб жити в містах.
Джек Лондон «Місячна долина»
Від гамору міста. Від гальм машин, метро і трамваїв, від пилу, що сизо сміється на листі. Від вакууму урбанізації, що роз’їдає моє тіло, блокує думку, одягаючи в безсилля. Втікаю!..
Не хочу шуму! нехай він живе десь окремо. Шукаю куточка, закутка – сховатися. Так мало тут лавочок, аби присісти! Забувають про подорожнього. Я чужа… Не приймає мене місто. Воно полюбило сина, а мене виштовхує, і я їду електричкою, поїздом… Тільки шепіт і стукіт коліс.Тільки це – і все… Читати далі…
