Кажуть важко іти безногому, горнути безрукому, щось бачити із заплющеними очима. Це інсульт віку нашого. І мій інсульт.
Моє тепер… Зашторені вікна ув’язнюють од світу і глушать вакуумом простору… Мозок ріже світло світу, мій тиск зашкалює, голова розтискається, серце душиться.
Та знаю, що все перейде. Кожен вік має своє світло.
Я ще живу, важка, прошита болем. Вистрочена пережитим, як халат, і, власне, стібки ті тримають мене … А тримають! Читати далі…
Та чи замкнуться ворота, коли їх не зачиняти? А коли сколихне вітер, граючись їхнім холодним тілом, і зімкне в перепону – розчімхає шлях до хати?
Він довго стояв на дорозі… Не міг торкати заліза; воно було заважке, як спомин, поїджене ржею смути жалоби, що впала в свідчення сірпкої минувшини. Довгі пальці рвучко хапали повітря, наважуючись і не зважуючись, зрештою.
А треба йти. Чи до хати, чи – повз; чи певно, чи повзком якось, невпізнанним, небажаним, але не забутим – напевно. Сірими шматинами мряки завішане небо наказувало залишатися й увійти… Читати далі…
Ішов дощ, несподіваний знову. Десь був він не щедрий, навіть не за вікном, а далі… наче градовий, не густий, дотикався руки подекуди.
Великі краплі з даху падали ваговито й билися, розсипаючись по землі…
Жінка підставила келиха.
Краплі-градинки розскакувалися, попадаючи – і водночас не втримуючись у келиху, – залишалися споминами тільки на дні…
Шалене вона загадала бажання: наповнити келих щастям жіночим.
Чекала… холод зводив пальці, а вона не випускала в’язниці скла.
Дощ стихав, а згодом і вщух цілком. Залишилось на дні прозорого дива трішки…
…Решта вихлюпалася, мов щастя, – падаючи стрімко…
Люди не тому були створені,щоб жити в містах.
Джек Лондон «Місячна долина»
Від гамору міста. Від гальм машин, метро і трамваїв, від пилу, що сизо сміється на листі. Від вакууму урбанізації, що роз’їдає моє тіло, блокує думку, одягаючи в безсилля. Втікаю!..
Не хочу шуму! нехай він живе десь окремо. Шукаю куточка, закутка – сховатися. Так мало тут лавочок, аби присісти! Забувають про подорожнього. Я чужа… Не приймає мене місто. Воно полюбило сина, а мене виштовхує, і я їду електричкою, поїздом… Тільки шепіт і стукіт коліс.Тільки це – і все… Читати далі…
