«Хто з вас без гріха, – нехай перший на неї той каменем кине! Де ж ті, жінко, що тебе оскаржили? Чи ніхто тебе не засудив?» А вона сказала: «Ніхто, Господи!» І сказав їй Ісус: «Не засуджую й я тебе. Іди собі, але більше не гріши».
Єв. від Івана 8:11
Вона вчувала, що текла трава…
Янчали квіти – в неї під ногами
І вітер ніжно потішався станом.
Грудьми пругкими, що здригались в кроці.
Комусь у щасті подив день споганив.
Жах – в оці.
Що квіти?
Стогін в неї під ногами,
Збивались роси.
Плакала трава.
А тут каміння назбирали люди:
Якщо краси і зваби забагато,
То праведно ту лихву покарати
І мучено! – так речено старійшинами, –
Бо втіх в житті пізнала більш, ніж інші,
Вона… жахлива у гріхах, у блуді.
За все відплата. Нині її судять, –
То ж – і каміння…
А згадувалось: серце думку смужить…
Бо ж світ прекрасний і життєвий дуже.
Вона ту благодать уже спізнала,
Її єством у себе перейняла.
Вбирала втіху – надто в насолоду.
А горя… Горя не бувало зроду,
Як дивно? Як багато було блага.
Як дико! Є зухвальство і зневага
Світ – наче не її, чужий. І люде
За зло (кому?) її нестримну судять.
Були чуття… Що не в одному святі…
Як соками зливалась благодаті.
Топилась зойком щастя свого тіла…
І дарувала щастя, бо уміла
В собі його і в комусь визволяти.
Хіба за це потрібно ще й карати?
То заздрість? Лють? Самі отак не можуть?
Не відчувають. Не дано! О Боже!
І знову ласка. То її дитинство…
О Господи! Чому ж то материнством
Її жіночність досі не стривожена.
І шлюбом згоди плоть не переможена.
Хоч соками зливалась благодаті.
Були ж чуття, що не в одному святі…
А ці жінки! Той стримок на губах!
Чуття кайданне… Погляди німіють…
Невже вони любити не уміють?
То ж неминучість маю бути я.
За що каміння? Хай би вже стріла!
Куди ведуть? Чому зійшли з дороги?
І хто той чоловік, що думку кличе?
Невже любов востаннє пересічить
Моє життя на цій моїй дорозі
В незмозі
підійти,
обдарувати.
Приймати в себе
І себе оддати…
А він чекає. Дивиться у очі.
Які ж то очі. Диво! Щось пророчить!..
– Чому? Хіба не знала я любові?
То ж підкажи мені, як треба знати!
І вчула іншу хвилю благодаті…
Бо хоч над нею розірвалось небо…
Їй жити треба!
І любити треба!
Бо всюдисуща істинна Любов.
То ж був Христос. Спинив устами Бога.
Схилилися до серця небеса…
