Дослідження Мартою Богданівною ХОРОБ, к.ф.н., доц. Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника творчості МАРІЇ ВАЙНО

кусень світу обкл. 1

УСЯ – В МУЗИЦІ СЛОВА,
В ГАРМОНІЇ ПОЧУТТІВ,
У СВІТІ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ…
Це вона – Марія Едуардівна Вайно, яка розкрила свій талант поета, прозаїка, кіносценариста в останні два десятиліття. Без неї сучасний український літературний процес збіднів би як на Прикарпатті, так і у всеукраїнському просторі. Як і в кожного письменника, у неї є улюблений головний рід літератури (епос) та відповідні жанри,
в яких найталановитіше виявляється її хист новеліста. Марія Вайно досконало володіє мистецтвом новелістичного мислення. А це відчувається і безпосередньо в малих епічних формах («Паводок», 1992; «Нитка Аріадни», 2000), і в романі у новелах («Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету», 2001), і в різновидах малої прози: новелі, образках, шкіцах, замальовках («Станіславські фрески», 2012). Не випадково і сама художниця слова говорить: «Моя стихія – новелістика. Праця, яка мене не тримає за руки… Слухаю. Окреслюю образ, нерв, думку. Все має тонкі риски… Кожна з них – свою вагу… Поспішаю мовити, аби не закоравіло моє і чиєсь чуття… Це мій світ важливого»*.
Врешті, авторка одна з небагатьох представників сучасного українського красного письменства, яка захоплюється жанром кіноповісті в новелах («Франсуаза», «Кусень світу, або Будинок навпроти», 2011), кіносценарію («Чоловік у кредит, або Четвертий варіант», 2000, «Свекрушина», 2001, «Ти мій син», 2006, «Жінка з келихом дощу», 2006). Їхня жанрова специфіка будується на вмінні враховувати закони кінематографа, хоч пов’язана зі специфікою творення новели (вільна композиція, акцентація на головному персонажеві, психологізація почуттів, можливий несподіваний фінал тощо), що продовжує традиції
О. Довженка, М. Вінграновського, І. Драча, загалом представників української школи в національному поетичному кіно.
Марія Вайно неповторна у різних своїх творах: у модифікації тем, проблем, у головних та другорядних чи епізодичних персонажах, у пафосі, настроєвості, часопросторі. Але про що б вона не писала, це хвилює кожну людину, родину, кожну жінку (митця, воїна, матір), бо доля/недоля, щасливий /невдалий шлюб, повна/неповна сім’я, стосунки – батьки/діти, невістка/свекруха, рідні й чужі/не свої діти, природна й аномальна старість, самотність
у всіх можливих ракурсах – це далеко не повний перелік її проблемно-тематичного реєстру. Але над усім цим панує Любов. І справді, таких відгалужень і тонко відтворених станів, тонів, півтонів, натяків, недомовок у відтворенні глибинних почуттів і переживань, пов’язаних із любов’ю та коханням, із люблячими, розлученими, зраджуваними та зрадженими, покаянними, порядними і підлими, високодуховними й аморальними, тими, хто шукає або цілком випадково знаходить, – і справді багато у кожному творі. Хтось скаже, а хіба про це пише тільки Марія Вайно, всі пишуть. Але, відомо, що головне – ЯК, ЯКИМИ художніми засобами володіє авторка, торкаючи душу реципієнта і передаючи свою авторську неповторність, творчу одноосібність у своєму роді.
Почнемо з великої новелістики – роману в новелах «Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету».
Твір захоплює насамперед атмосферою інтелігентності та інтелектуальності, душевності та духовності, потреби високості неба всупереч спримітизованій заземленості, нерідко жорстокій реальності. А ще понад усім – тут звучить музика: Скорика і Левицького, Баха і Моцарта, Паганіні й Шоссона… Найчастіше чути гру на неперевершеній скрипці… Залежно від імені, долі, сутності характерів, тут звучить музика, тональність, тембр і ритм якої визначено музичним терміном у кожному новелістичному суцвітті. Оригінально… Врешті, назви циклів одразу настроюють читача на сприйняття, назва твору, зокрема «рапсодія» засвідчує вишуканість віртуозного виконання на народні теми. «Теплий двір» не тільки локалізує дію в невеликому просторі, де проживає Авґустина, улюблена наставниця дівчат, до якої тягнуться їхні серця і яка відкрила їм мистецький всесвіт, але й конкретизує потрібність і задушевність цих зустрічей, як і все, що пов’язане з нею і огромом музики
Вікторія, Ганна, Соломія, Оксана – центральні героїні, кожній з яких авторка відводить окремі розділи, названі їхніми іменами, які поділятимуться на підрозділи-новели. На початку твору і після кожного знайомства з черговою вищезгаданою героїнею автор вклинює новели про Авґустину. Таким чином, вічна проблема Учителя і учнів, хранителів і тих, хто передає духовність та морально-естетичні й мистецькі цінності, чи не в центрі уваги в романі.
Найбільш гармонійним є все-таки образ Вікторії тому, що саме ця учениця не тільки продовжить справу свого Учителя, але й якоюсь мірою переросте її – вона не обмежить коло своїх слухачів і оцінювачів одним містом чи Україною, а демонструватиме свій талант і за кордоном.
Музичний супровід новели вказуватиме на величність та урочистість (Grandemente): «Монументальна гідність, висота, незаперечний талант – різко наближеним ракурсом (…). Класична, правильна в усьому, не лише в музиці… Доля …правильних». Тонке психологічне входження
в різноманітні стани і відчуття людської душі, цілковите занурення у світ звуків, щастя, радості пізнання кохання і сумніву в ньому, постійна до знемоги праця над собою, одержимість у самовдосконаленні… Тому ім’я її не випадкове – Вікторія – перемога.
Вона, й справді, в непрості моменти життя переможе саму себе: їй допоможе розуміння гармонії…
З перших сторінок-діалогів між нею і професором Овдієм Микитовичем відчувається світ людей не пересічних, а інтелігентів-інтелектуалів, які не тільки закохані в музику, але й у мистецтво загалом: вони розуміють світ художників-малярів (скажімо, Чюрльоніса), письменників-філософів (Сартра), поетів не тільки рідної літератури, а й братніх (Межелайтіса). Марія Вайно зуміла всеохопно передати сутність Вікторії як професіонала-музиканта високого рівня, слухаючи яку, «душа раділа, співала у гармонії піднесеної чистоти в величі звуку». Для шанувальників, зокрема майбутнього чоловіка Віктора, вона й, справді, була «жінка-мрія», а не просто звичайна жінка, бо в ній відчувалась і звукова гармонія, і сцена, і квіти,
і ще «щось надзвичайне, що є і може бути лише в талантові», яку зрозуміти може тільки людина, яка більшою чи меншою мірою знайома зі світом музики.
І хоч кажуть, що в особливо талановитих творчих людей не може бути особистого щастя, бо ж рідко хто їх розуміє і може жити з такими фанатично відданими своєму вибору креаторами, та Марія Вайно зуміла переконати читача
в тому, що «княгиня» дочекалася свого «князя». Вправною рукою ведучи партію Вікторії, авторка показує поступове, не нагальне, зародження почуттів до Віктора, який зумів не тільки переконати її в щирості своїх почувань, але й у прагненні бути причетним до її творчості, розуміти її і створити всі умови для не звичайного, а складного у своїй сутності способу життя. І хоч, у здавалось би, майже ідеальному для неї шлюбі є свої проблеми, випробування (спокусами, сумнівом у тому, чи це справдешнє кохання, порушенням звичного творчого ритму із народженням дитини, травмою руки), вона доб’ється перемоги завдяки надзвичайній силі волі, працьовитості та внутрішній цілеспрямованості. З усіх дівчат струнного квартету Вікторія чи не єдина, щаслива в творчому і особистісному житті, велично зіграє в житті свою партію.
Марія Вайно уміє на невеличкій текстовій площі передати драматизм і трагізм непростої долі дівчат зі струнного квартету чи епізодичних персонажів: Галі, сестри Ганни, у якої вроджена вада – горб; Ольги, незвичайної вроди дівчини, якій бути б актрисою та радувати глядачів у театрі й кіно. Та через перше вимушене знайомство
з ловеласом-фотографом Борисом все летить шкереберть: помста, тюрма, невиліковні хвороби, повна життєва безперспективність з передбачуваним трагічним фіналом.
Не менш вражає майстерно відображена життєва дорога Соломії. Якщо в Ольги-школярки зламана доля через випадкову зустріч з досвідченим бабієм, то в Соломії складається в житті спершу начебто все добре (закоханість, одруження, народження первістка). І раптом вбивче прозріння, неможливість їхнього спільного життя, бо її коханий – гомосексуаліст. Авторка делікатно порушує цю, ще донедавна табуйовану в «цнотливій» українській літературі, тему, відтворюючи страждання від того найрідніших людей. Та згодом Марія Вайно використає не лише негативний бік випадковості як філософського поняття, а й позитивний, що засвідчує певну життєву закономірність – після чорних періодів життя настають світлі, хоча б знову на якийсь період.
Випадкова зустріч у парку дітей, сина Соломії Назарчика і Павлусика, легковажна мати якого кинула його на виховання уже немолодого Петра, рухатиме сюжетно-композиційну лінію цієї учасниці струнного квартету. Вдалими штрихами, деталями, подробицями авторка переконує в тому, що в цьому житті все можливо. Саме щирість і безпосередність дітей може вплинути на майбутнє їхніх, уже пошарпаних життям, батьків. Не тільки у цьому романі, а загалом у всіх прозових творах авторки чільне місце посідає добірний діалог, очевидно, це йде і від орга­нічного поєднання новелістичного й кінематографічного мислення, що відчувається часто в її романах-новелах, повістях-новелах, кіносценаріях. «Тату, я хочу, щоб у мене була ця мама», – одразу ж промовить Павлусик, стужившись за материнським теплом і відчувши його в Соломії якось одразу ж під час цієї, вкрай випадкової зустрічі
і діалогізованого мовлення. «Він не має мами, а я тата. Ми дуже підходимо один одному. Ми будемо братами і житимемо разом», – констатує Назарчик, прикипівши до Павлика всім серцем. Цей доповнюючий один одного діалог, що звернений радше не до них самих, малолітніх хлоп’ят, а до дорослих, викликає у Соломії і Петра цілий ряд несподіваних думок, асоціацій… Сутність дитячого мовлення і стане тим генератором дій, вчинків, міркувань дорослих. Правда, реалізація бажаного не так просто і швидко наступає, хоч тут спрацьовує насамперед материнський та й, врешті, батьківський інстинкт. Тому від холоду, закам’янілості, сталевого погляду – до ніжності в Петра, а в Соломії – від подивування, зацікавлення долею насамперед чужої дитини, яка одразу ж пригорнулась до неї, як до матері, а тоді вже мимоволі і до набагато старшого батька Павлуся, до прагнення обігріти їх, допомогти. Діалог між дорослими (після не однієї ще зустрічі їхньої
і дітей) врешті-решт завершується знаковими фразами. На її «Ви мені просто якийсь рідний… але ж це не любов?» він, досвідчений в життєвих випробуваннях чоловік, справедливо зазначає: «А, може, це значно більше?»
Марія Вайно уміє будувати інтригу, вести читацьку зацікавленість (а що ж далі?), ні на мить не занижуючи емоцій реципієнта в складній долі-дорозі персонажа. Симпа­тія до Соломії не зникне і після чергового крутого повороту в сюжетно-фабульній структурі твору. Десь після десятка років щасливого буття уже «повної» сім’ї Петра й Соломії та люблячих одне одного братів, дарма що не рідних, спрацює прагнення жінки кохати. Тож чергова випадкова зустріч (о, ця випадковість!) з Богданом, спорідненою душею, яка трапиться їй по дорозі до Києва і нагадає ще раз про існування справжнього жіночого щастя.
І ось злет почуттів, миттєва засліпленість раптовим, може, останнім в її житті коханням, відхід на другий план її дітей, які вже розуміють, що ось-ось розпадеться їхня сім’я (батько запив, Назар шукає виходу в компаніях, переживання Павла за свою і батькову непотрібність. Назріваючий конфлікт-апогей, на щастя, допоможе згладити, усунути мудра життєва порада рідної тітки.
Авторка талановито вибудовує фінали шляхів-доль усіх із музичного квартету у підсумковому підрозділі «Квартетний декамерон». Діти, незабаром випускники, вдруге з’єднають батьків у сім’ю – переможе материнське серце над жіночим щастям, адже не завжди людина, а насамперед мати, головна опора сім’ї, робить те, що хоче, а вибирає те, що треба для блага усіх. Конфлікт в собі:
хочу – можу – мушу – вічний, відколи світ.
Власне, з того, що хоче (новела «Маю, що хочу»), починала свій дорослий шлях Оксана, третя із квартету, боляче обпікшись і зрозумівши помилковість своєї філософії, завдавши собі й своїм найріднішим невимовного болю, який все-таки урівноважиться аж перед автокатастрофою. Закоханість і розчарування, спражня любов і фальш, брехня і підступність, рідна чи не твоя дитина, генетично хворі, ні в чому невинні діти, милосердя-очищення, повернення до християнських моральних постулатів, життя і смерть, гріх і покута, гроші і щастя чи нещастя – ці та деякі інші тематично-сюжетні лінії в художньому каркасі піднімає авторка, не менш майстерно розгортаючи кострубату дорогу Оксани. Музичний термін «Rubato» (вільне виконання) виокремлює осердя її характеру і підсилює трагедійність буття Оксани, яка спрямовувала свою сильну життєву енергію на вигідне і матеріальне, надаючи спочатку перевагу бездуховній красивій обгортці, забуваючи про вічні постулати добра і про те, що за все у цьому житті треба колись платити. Та пізнання і розкаяння відбулися, хоч запізнілі. Проте головне – прозріння, як світло в кінці тунелю, що набуває переходу однієї якості в іншу.
Майстерність штрихової деталі автора відчутна в сцені зустрічі колишніх однокласників (Соломії після невдалого першого одруження і Мирона), які могли б зійтися. Але в роздратованому, різкому окрику господаря в його творчій майстерні до її сина («Не торкай руками! Все має своє місце і ґазду!») дитина відчула нелюбов до себе і неможливість мати його за батька. Ось чому Назарчик відмовляється брати з його рук три (красномовне число) яблука, бо вони… холодні. За цими яблуками – холод душі, який не розтопиться («Три змерзлі в майстерні яблука»). Таких прикладів можна навести ще чимало.
Авторка, як небагато хто з письменників, звертає увагу на внутрішній світ людей старшого покоління, за М.Стельмахом, представників четвертого «броду життя». Це образ-характер насамперед скромної галицької інтелігентки Авґустини. Не маючи своєї сім’ї, вона живе проблемами прийомного сина, і народження в нього дитини сприймає як найбільш знакову подію свого життя, бо вона стала бабусею. Адже, мовить авторка, розкриваючи її світ й афористично: «Найвища цінність у людях – мистецтво відчувати інших. І це прекрасно.
Як виявиться, може, й парадоксально для молодих,
і старші люди хочуть любові й тепла, прагнення спілкування із рідними чи близькими до них спорідненими душами, бажання вийти зі стану самотності навіть при наявності у них уже дорослих дітей зі своїми родинами, не кажучи вже про зовсім одиноких на старості. І це талановито відображує художниця слова і через другорядний образ Віри Мартинівни, яка пішла на побачення із старшим від неї на літ сім Петром Микитовичем, де засобом розкриття людської сутності є не тільки діалоги, а й зовнішній антураж – портрет, одяг, міміка, жести (новела «Пропоную Вам»); і бджоляра Юри, який ще парубкує, хоч його ровесники давно онуків леліють. Це він зрозуміє Авґуґстину, відкриє для себе її унікальність і своїми молитвами й душею врятує її від чергового смертельного серцевого нападу… Бо що треба людині чи парам у немолодому вже віці, за Марією Вайно, «лише б слово добре, ніжність, ласка, але повага взаємна – насамперед»…
Письменниця в архітектоніці цього твору використовує прийом обрамлення: починає і закінчує роман «теплим двором», що, врешті, підсумовує фінальний «Квартетний декамерон», розставивши всі крапки над «і» у долях любих читачеві героїв і персонажів, з якими не хочеться розлучатися.
Кіноповість в новелах «Франсуаза», яка переносить реципієнта у ще інший простір – Париж, у нову, не повторену авторкою тему – зародження кохання у столичному європейському місті українця Юрія та французької дівчини, за ім’ям якої і названо твір. Як і в згаданих творах, тут теж витає над усім справдешня любов, але кожного разу якось по-іншому виявляючи себе. Бо хіба не заради коханого іноземця-українця пішла Француаза, як кажуть, на край світу, покинувши унікальне в мистецькій красі місто, інтелігентних забезпечених батьків, нормальний ритм життя європейки, щоб потрапити у зовсім інший, невідомий їй простір із іншою ментальністю, способом життя, звичаями, традиціями, страшними у своїй суті історичними катаклізмами… Кохання це – віддане, жертовне
і незаперечне.
Тут, як і в кожному творі, авторка піднімає цілий ряд морально-етичних проблем, які існують завжди там, де Він і Вона, де шлюб і розлука, де непередбачені смерті (Юрка, Миколи), де раптова самотність після огрому такої любові… І де майже завжди є вихід з критичної ситуації – тут виховання не своїх, а чужих (чи чужих, бо ж чоловікове дитя?), які є для Франсуази рідними, а не тими, що від переступу. І довколишній простір наповнюється смислом, новим, цілющим, хоч вельми ускладненим, непростим і вкрай важким як психологічно, так і фізично.
А в іншій кіноповісті в новелах «Кусень світу, або Будинок навпроти» відчутне тяжіння до розуму, до логічних міркувань і психологічних пошуків, навіть до наукових підходів у розкритті тем, пов’язаних зі старенькими мешканцями притулку. Цьому сприяє образ Лесі, студентки-психолога, яка, випадково познайомившись із Любавою Василівною, колишньою вчителькою, вже не могла не відвідувати її та інших з цього притулку. Якщо
в романі «Теплий двір…» також піднімалася тема старості
й самотності, але як дотична до головних проблем, то тут вона розкривається як центральна. Та з усіх її різновидів виокреслюється: самотність при живих дітях, онуках
і самотність, «що йде в нікуди», базуючись і на конфлікті батьків і дітей в найрізноманітніших його відтінках. А ще як одна з основних звучить особливо щемко тема людини й природи, конкретизуючись у підтемі домашніх тварин (собак) і їхніх господарів. І нерідко ставлення до собак бумерангом б’є по самій людині. І в цьому творі теж панує любов, бо на старості, у фіналі людського життя, за авторкою, найголовніше – це «померти в любові»…
Відданість новелістичному мисленню відчувається
і в романі з красномовною назвою «Пасіонарія» (2012). Присвята – «Олені Степанівні – великій жінці
Січового Стрілецтва» – настроює читача одразу ж на патріотичний лад. Використавши історичні довідки про її бойовий, науковий, громадський шлях, архівні матеріали, віденські часописи, спогади тих, хто безпосередньо її знав, власні розповіді-інтерв’ю Олени Степанів, а також, зрозуміло, художній домисел, авторка створює загалом повнокровний жіночий образ-характер, вартий захоплення, наслідування й подиву.
Роман складається з окремих новел. Марія Вайно залежно від концепції твору та теми, що вже відчутно у заголовку, подає читачеві то «чисто» художню новелу (скажімо, «Брат», «Глибокі сині очі»), то художний твір малих епічних форм, що базується на документальній основі («Сокілка», «Визрів шлях», «Войовниче дівоцтво», «Шапки від сонця чи від серця…», «Пані професорка»), переплітаючи творчий домисел з конкретикою реальних фактів («Метаморфоза», «Полонянка», «Комірка полону», «Славуньо» та ін.). Власне, тому у творі згадуються відомі в історії України, письменства, науки, імена:
М. Грушевський, Р. Дашкевич, К. Левицький, Є. Коновалець, К. Трильовський чи хорунжа Галечко, Константина Малицька, С. Рудницький чи інші.
Тут майстерність авторки в тому, що вона зуміла крізь центральний жіночий характер показати мужність і волелюбність цілої нації, заявити про українську національну ідею «у європейському масштабі», що живе вічно, незважаючи на гноблення народу різними імперіями (Річ Посполита, Австро-Угорщина, Російська царська й радянська імперія тощо). Невипадково шлях до визволення тимчасової полонянки, а загалом безстрашної жінки-борця, до того ж надзвичайної вроди, розуму, освіти, складових характеру, проходить довгий шлях: різні куточки рідної України, Середня Азія, Сибір (Мордовія), Петербург, Фін­ляндія, Швеція, Німеччина.
Її багатий внутрішній світ, самодисципліна, вроджений оптимізм, фанатична в позитивному значенні слова любов до рідної землі і прагнення бачити її вільною, бажання постійно пізнавати і вчитися, уміння скерувати всю свою волю, знання, здібності на головну мету життя – є, справді, зразком для сучасної молоді в сьогоднішній політичній ситуації. А ще – ніколи не впадати у відчай, завжди бути в русі, динаміці, активній, а не позірній боротьбі, що така близька до проголошуваних Дмитром Донцовим доктрин культурологічної й націоналістичної систем. Крім того, Марія Вайно акцентує на такій рисі характеру Степанівни, як потребі кожної національно й духовно свідомої жінки бути в усьому рівною з чоловіками, без будь-якої поблажки на стать – в житті, в навчанні, науці, на виснажливих воєнних дорогах.
Найчастіше авторка використовує манеру розповідача від третьої особи, в яку вплітає талановито виписані діалоги, рідше – невласне-пряме мовлення. Художньо-документальний виклад плавно переходить у реалістичний спосіб бачення чи рідше – лірико-романтичний, і вже
у вкрай рідко – з іскринками гумору («Пан Возняк» – про невдале залицяння професора до Олени). Портретна характеристика, найчастіше зовнішній портрет (рухи, жести, поведінка, а також вияви станів, переживань) весь час доповнюються і конкретизуються від першої до останньої новели. Назва роману проходить як лейтмотив упродовж усього твору, вивершуючись-розкриваючись у фінальній новелі «Діалог» у мовленні священика, який сповідає Олену перед відходом у вічність: «Ти пасіонарія, та, що «з чуттям» бралася за справу во ім’я Вітчизни. Ви – то ціла пасіонарна епоха». А загалом твір можна віднести до такого жанрового різновиду роману, як художньо-документальна біографія чи романізована біографія. І він чи не перша спроба в сучасному літературному процесі подати своє бачення життєпису Олени Степанівни івано-франківською письменницею.
Кіноповіть «Чоловік у кредит, або Четвертий варіант» одразу ж акцентує на центральному персонажеві. Тут Марія Вайно глибоко розробляє тип характеру сучасного альфонса, який, як відомо, не піднімався в класичній українській літературі, та сьогоднішні реалії життя створили умови для його появи і процвітання. Проте якщо в зарубіжній, насамперед французькій літературі, центральний персонаж А. Дюма (сина) («Мсьє Альфонс») чи Жорж Дюруа Гі де Мопассана («Любий друг») зображено чоловіка на утриманні коханки в прагненні ввійти у вищий світ, зробити кар’єру і т. д., то українська письменниця доповнює сутність національного характеру нинішніми реаліями – бездіяльний, безвідповідальний чоловік живе за рахунок люблячої його жінки, згодом і власної дружини, зваливши на неї весь тягар численних боргів. (Зрозуміло, тут не той вимушений варіант сьогодення, коли безробіття, неможливість знайти роботу мимоволі примушують подружжя мінятися місцями, щоб вижити сім’ї). І хоч
і тема, і характер не нові, як згадувалось у світовому красному письменстві, але талант сучасного прозаїка в жанрі кіноповісті в новелах дає чергову можливість відчути майстерність автора у створенні головних персонажів, які постають буквально як живі, вихоплені із нашої дійсності, у вмінні показати той візуальний ряд речей, зовнішності героя, його міміки, жестів, погляду, які режисер схоплює по-своєму для зйомки кадрів, ліплення монтажу, а читач сприймає візуально. Бо ж кіноповість не тільки написана для створення фільму, а й для читання. Інтригуючий початок, відсутність традиційно-послідовної композиції, що характерно для кіновербального твору, тонке психологічне входження в душу головних героїв і дотичних персонажів (сина Мирослава, доньки Влада Христини, подруги, сестри, священика), нагнітання дій, вчинків, знову ж таки глибина діалогічного мовлення, принцип контрасту між зовнішнім і внутрішнім світом, прийом маски при зображенні Влада, і тут же витворена полярність світів – тонкої, інтелігентної, творчої, відданої в коханні, одержимої в праці Марії, здібної художниці-малярки, яка сутність бачить «в усіх кольорах і тонах», і в якій зріє вічний конфлікт між розумом і почуттями, і – красень-«артист», який дуже добре знає жіночу психологію, вміє неперевершено «грати» свою роль, щоб створити якнайкраще про себе враження і перемогти, завоювати жіночу душу. І не просту, а чуйну до чужого горя, благородну й талановиту, яка на грані своїх фізичних і духовних сил рятуватиме коханого від кредиторів, можливих судів, тюрми. Мистецтво ліплення характеру письменницею видно як
у створенні образу вкрай огидного антигероя (за словами персонажів, «афериста, фарисея, гниляка», «бабія, гульвіси», «монстра», «наволочі», «підлоти»), так і напрочуд життєвого серед творчої романтично-ідеалістичної інтелігенції, яка одразу відчуває довершену красу, але довго не може змиритися з втратою ідеалу, з розчаруванням… Марія виписана також настільки майстерно, до найдрібніших деталей, штрихів, подробиць (до речі, це вдається
і при створенні згадуваних уже і не названих епізодичних персонажів: безіменного кредитора у початковій і завершальній новелах, матері, від якої донька успадкувала талант, пана Франека), що він постає одним із найколоритніших
і найглибших у творчості письменниці. І хоч авторка прямо не вказує на джерела з’яви сьогоднішніх альфонсів, але вони постають у плетиві сюжетно-композиційних складових, являючи не тільки характерологічні, але й суспільні чинники сьогоднішньої України.
У творчості авторки характер Влада як негативного персонажа – найталановитіше виписаний власне у кіноповісті «Чоловік у кредит, або Четвертий варіант».
Цікавою є новелістика «з неопублікованого».
«Я люблю тебе, Еде!» – така назва новели, присвяченої співачці Квітці Цісик – американки з українським корінням. Вивчити весь документальний матеріал – мало для створення біографічно-художнього твору. Треба трансформації його в можливе і правдиве так, аби зробити зріз долі аж до відчуття нерва героїні. Марія Вайно відчуває жіночий образ клітинно і водночас поруч творить благородний чоловічий, той, який дає сповнитись митцю-жінці. «У двох творчих людей може бути один п’єдестал», – і Ед віддає його Квітці та всі гроші на дві платівки українських пісень, які не приносять в американську родину ні цента прибутку.
Інший чоловічий образ у повісті «Бражник-метелик» несе на собі знак самотності для жінок, втішаючи їх на якийсь час, а чи він щасливий від того? Як почувається сам? «Як сімка в чужому телефоні…» – відповідає герой.
Сучасна проблема жінки-воїнки (тієї, що чекає воїна з нинішньої війни) несподівано зринає в новелі «Шию – і живу!». «Мені легше, бабусенько. Я перекроюю погані думки, знаходжу нові лінії, прокладаю стібки – дорогами. Тримаюся за чіткий шов, направляю, вирівнюю, закріплюю, слухаю ритм, що живе разом зі мною і стверджує, що життя продовжується. І його край – то ще не край… Щоб закріпити – треба повернути назад. І я згадую (…)
Я шию – і я живу!». Отака філософія сублімації.
Проблему «сродної праці», тієї, що споріднена серцю, піднято в новелі «Чаша Грааля, або Добрий заробіток», де творчість, яку даровано, зберегти треба, бо зробити
з інспірованої праці конвеєр ремісництва, – значить згубити себе, стратити, адже «творчість – це стиль мислення.
І стиль життя».
Життєва жіноча мудрість проявляється палімпсестом
у новелі «Каменева жінка». Та, яка кохає, береже, прощає, маючи незбагненну любов до свого чоловіка: «…і хай по нас ногами проходять люди… не перетопчуть. Залишимося…».
Психологічні новели – драматичні, але ніде нема безвиході. Вихід – це світ кохання, який є; це любов до ближнього; до землі, яка тримає; до пісні і праці; до природи.
І, певно, із тих куснів доль, виписаних Марією Вайно (книга вибраної новелістики так і називається «Кусень світу»), складається світ письменниці і наш світ: тремкий, бережний, непростий і непереможний у силі Любові.
Цикл новел «Станіславські фрески». Більшість – це образки, а також новели, шкіци, замальовки, які постають як олітературнені фрески. Адже відомо, що фрески – це малярські твори, які виконують «водяними фарбами на свіжій штукатурці». Звідси їхня свіжість і деяка розмитість, глядач схоплює мазки, кольористику, домислює
і викінчує начерки пензля в уяві… В літературних мініатюрах Марії Вайно панує суб’єктивність вражень, миттєва настроєвість, тонка спостережливість, мінливість емоцій, що йде від зміни вражень, тобто перед читачем імпресіоністичні замальовки, які мають свій шарм і свою притягальність, як і картини художників-імпресіоністів. Тому в них відчутна фрагментарність у передачі людських станів, споминів, переживань, що нерідко передається незакінченою думкою, обірваною фразою, акупунктурою… («Дахи», «Місто», «Вулиця шляху», «Погляд трав’яного покосу», «Твій зелений вогник»). Читаючи їх (не тільки щойно згаданих), отримуєш справжнє задоволення, бо поринаєш у близький і рідний тобі художній простір Станіславова, із його знаковими місцями, з його ароматом і колоритом вулиць і площ, катедри й музею, парку й улюблених кав’ярень, будівель часів Речі Посполитої
й Австро-Угорщини.
Започатковується книга замальовкою «Місто», в якій поетично і настроєво відчутна присутність авторки, яка так схожа до ліричної героїні в поезії або в поезіях
в прозі. Ось чому наратив від третьої особи у вищезгаданих творах змінюється інтимнішим – від першої, виражаючи образно чуттєвість і наче запрошуючи до мандрівки: «Виймаю слова фарбами – і малюю дні, години міста… Беру чуття – і викроюю витинанку нової долі, її си­лует… Маю волю й потугу зродити живий рядок… Логічно, хоч назва збірки акцентує на йменні попередньому прикарпатського міста – Станіслав/Станіславів, не можна не згадати про Франка, завдяки перебуванню якого тут,
а також коханих його жінок, з 1962 року місто назване Івано-Франківськ. Тому й не дивно, що образок «Весільна на пожовклому листку» присвячено Іванові Франкові, зокрема першому його коханню, що сприймається як наскрізь лірична поезія в прозі.
Є образки, присвячені найближчим і найріднішим – батькам, єдиній сестричці, «пам’яті бабуні», «пам’яті дідуся», родині. І всі вони, до речі, знову ж таки переповнені любов’ю, але не зовнішньою, а тією глибинною, не всім видною, що проступає то через найкращий скарб – пам’ять про доброго, люблячого і життєво мудрого чоловіка, якого післала головній героїні доля і Бог на старість, що зігріватиме її душу до кінця днів своїх («Кусінчик хліба на завтра… від сьогодні»); то через всеохопну любов немолодої уже жінки до своєї сім’ї, до своїх дітей, до онуків, до людей, у зв’язку з чим нелегка цілоденна праця у вічних клопотах, яким не видно кінця, дає все-таки відчуття щастя в родині, своєї потрібності («Варт дня»); то через любов бабусі до онуки, яка засобами народної педагогіки (змістом і мелодикою народних пісень) виховує дитину чуйною і духовною; то оригінальним виявом почуття дідуся до онучки та його науки, яку можна виразити знову ж устами народу: «Люби, як душу, а тряси, як грушу» («Наука»). Та увійшовши в сутність образка «Ніч з розплющеними очима», реципієнт остаточно зрозуміє, чому у творчості Марії Вайно так багато любові, бо джерело її – в найрідніших людях. Майстерно, небагатослівно (всього на якихось півсторінки) передано світлий і красивий спогад дівчинки (автобіографічний образ) із дитячих літ: перший дотик до батьківської взаємної любові, що грітиме її все життя, буде опорою в повсякденному бутті і десь за кадром – стане матеріалом для художніх творів. Бо головний персонаж цього лаконічного і яскравого творіння накладається на розповідача-наратора і образ авторки, народженої з любові і в любові. Ось чому вона, Марія Вайно, не тільки вся – в музиці слова, в гармонії почуттів, у світі людських доль, але й уся – в любові…
Марта Хороб
кандидат філологічних наук
доцент кафедри української літератури
Прикарпатського національного університету
імені Василя Стефаника

Поділитися:
Поділитися:
ПРО ТВОРЧІСТЬ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.