А он горішину – розполовинили:
І серце вийняли, і душу вийняли.
А та горішина – любов всевишня, –
Ті половини – то дві людини.
Комусь схотілось… Хоч не корилася.
І не заплакала. На те горішина.
Було, серця ті іще тулилися.
Холодна осінь здалась тодішньою…
І знов зрослися ті половини,
Але без долі в собі – розпалися:
Пусті колиски. Бо не дитиною
У тій любові вони зосталися.
І тільки тріскіт, як зойк у серці,
І тільки схлип той – в моєму вірші.
Ой, не виймайте у мене серце,
Бо я вросла ним у ту горішину…
* * *
Самотність впала.
І розбилась в крихти…
Невже (?)
У дні прощання мого смутку..?
…Самотності…
в тих крихтах
стало –
безмір…
(І нащо так багато чоловіку?)
А я гадала: може буде менше,
коли удвох, –
Отак, без арифметик.
А сталось он як…
Певно, все в законі:
Тяжіння… Тяга – тут усе – вагою…
Залиш мене…
Нехай в моїх тих крихтах…
* * *
Коли мене зчорнить мій білий день,
Впаде на душу каменем тяжкезним
І не поспіє диво…
Не прийдеш.
В твоїй неволі
є гостріші стержні…
І як впаду,
розчахла на вітрах,
Обшарпана жебрачка зголодніла
На милостиню спомину.
– О, жах! –
– Невже ця жінка, – скажеш ти, –
любила?!
Я докором не зглянуся в тобі,
Хоч є параліч, що між серцем й тілом…
Ошатною самотністю візьмусь,
Зійду до світла криком онімілим.
То все – не страшно!
Не пізнаєш ти
Оту біду,
як долю недопиту.
І все ж благаю:
ой, не допусти,
Не допусти!
Тебе щоб розлюбити.
Хай не розкришиться мій світлом день…
* * *
У сімейному ложі – розкішна жінка.
В лікарняному ліжку – йому рідніша.
І знайшлось байстрюча – то його дитинка
Он в отої, з якою бідніший й сильніший…
Завивала вітрами оголена осінь,
Самота срамотою ламала руки.
Визначалось невиказане щось досі,
Обривали щастя прощальні звуки…
Та – манила, виловлювала красою,
Ще збивала шляхи по той бік туману.
(Бо ж вона не була як йому – старою.
Ще недавно й він кликав її коханою)…
…У сімейному ложі – розкішна жінка.
В лікарняному ліжку – бліда розлука!..
На дитяче личко впала сльозинка,
Залишилась покинутою розпукою…
