Тріск болю.
Минула пам’ять…
А зойк чи вже був? Чи буде?
Застигла, як тяж, корою
Любов, що була, як рана…
…Той вимір! Схрестився… Буде!..
Хоч пам’ять пече і палить
Не мозок, а ніжно – груди,
Що в ласці збудились рано!..
Той дотик. Я захлинулась.
Було так? Не буде! Диво!
Я – в часі світів згубилась,
Зоставшись у них – з тобою.
А світла навколо – безмір…
Любов на руках дитинна…
Планетна у ряд самотність
Всміхнулась мені журбою…
Згубилась. І що до того?
Чиї то думки – шматками?
Любові, як срібні луни
Камінням попід ногами
Застигли, сонцям не пара?
Чуття – наче шовк – нитками…
Все те погубили люди
Між зорями, чи серцями…
А я дотикаюсь. Холод,
Космічний, якийсь байдужий.
Чуттєвість якась безвільна
Розв’язує нас з тобою…
І вже інформацій – море…
Лишають мене безбільну…
Любов лиш земна?!
І дуже
Я хочу
земного
болю…
* * *
Є кохання – мов квіти
Прекрасні. Лиш їх не зривай!
Є кохання – мов вітер –
Он той буревій навісний, – не питає:
Увірветься та в душу. Оголить беззахисну. Все позриває,
І напоїть дощем чи то щасть, чи то сліз…
Є кохання: приклалися дві половини із ран,
Затягнулись – і міцно вросли в свою долю.
Є кохання – забава: то пані і пан
У житейській ріці – це нова переправа.
Є кохання – як злет. Як падіння (бо рабське воно).
Є кохання – як власність, а є – милосердя покора.
Є кохання таке, що наділить собою весь світ,
Є зернятко маленьке – пагінчик безвольний, кволий.
Є таке, як отрута, а є – як спасення зело,
Порятунок: встромившись на лезо,
благаючи Бога,
(Навіть страшно!) Лиш так обіймаєш
кохане тепло
І падеш до плеча
палача,
що не вартий того…
* * *
Громи та блискавицям навздогін
Постали, аби землю напоїти.
Я пригортаюсь до самотніх стін
І починаю в мудрості старіти,
Громи та блискавицям навздогін.
І що є вище, коли є Любов.
Я не посмію сповнення просити:
Між нами ряса. І між нами Бог
І непорочне право так любити.
Бо що є вище, коли є Любов.
* * *
Буває, в щасті є іще вина:
Як нерозумна бавиться дитина…
І вже тих дій, здається, – безупину.
Хмільна вина.
А хочеться вина…
Іде по лезу!
Ноги повні ран.
Та величава так її постава:
Любов без краю.
І любов без права.
Любов, як благо
І як фатум,
дань…
…
В чиємусь щасті –
скапує…
вина…
* * *
Ти
втомилась…
Як той Симон,
Що вертався з тяжких робіт.
В протилежний ішов він бік…
А процесія йшла на глум
Подивитися. То Христа
Розпинали. (А він хреста
Вже до страти б не доволік).
І знайшовсь тоді чоловік,
Милосердний собі Симон,
Що доніс його до припон,
Дарувавши подих Христу,
Сили трішки подарував…
Він не тямив, о, він не знав,
Що за місію він чинив.
А йому здалося – просту:
Жаль до муки його спинив.
Має кожен й несе свій хрест,
Та буває, що на шляху
Сильним серцем й руками Перст
Божий вкаже ще й путь таку…
…
Десь то в Божий ввійшло закон,
Щоб лишив свій рід нам Симон.
