Люди не тому були створені,щоб жити в містах.
Джек Лондон «Місячна долина»
Від гамору міста. Від гальм машин, метро і трамваїв, від пилу, що сизо сміється на листі. Від вакууму урбанізації, що роз’їдає моє тіло, блокує думку, одягаючи в безсилля. Втікаю!..
Не хочу шуму! нехай він живе десь окремо. Шукаю куточка, закутка – сховатися. Так мало тут лавочок, аби присісти! Забувають про подорожнього. Я чужа… Не приймає мене місто. Воно полюбило сина, а мене виштовхує, і я їду електричкою, поїздом…
Тільки шепіт і стукіт коліс.Тільки це – і все…
Я хочу до мальв. Високих і квітучих. Вони хиляться, падають поодинці, а разом – оберемок щасливого світу.
Ось простір, ліс, зелень! Тихо… бережно… Відчуваю власне тіло, що дихає спокоєм, мої думи обіймають життя, і я маю безмежну волю.
Кличе покинута хата, криниця, яку треба почистити – і буде жива вода, озоновий рай та затишок долі. Цвіте картопля. розсипалася цвітом… Я вдома, тут моя прадідівщина. Втекла… Чи надовго? Нехай що на трошки… Щоб відглухнути, відчути щось невловиме, зберегти буття й замісити завтрашній день. Викисне, виспіє, спечеться тут, і розкФраю його на дні собі, дітям, онукам… І понесу ті скарби зі старої світлиці – до нової оселі, що хоч і гарна, та як у невістках, – серед шуму, неспокою, – німа якась.
Тільки хліб її освітить, освятить, схвалить, сповнить оселею.
…І знову гуркіт… і знову втеча… і знов розполовинюсь. І знову мальви… щоб сильнішою бути, треба бути разом… і треба йти, втікати… щоб бути…
14.08.05, Київ