новела дня (3) від Марії Вайно – “Оркестрова яма”

Марія Вайно

Оркестрова яма

(новела)

Мусив себе десь подіти. Отак із відчаю. Одружився. Здавалось,  її любові вистачило б на двох. Вистачило?
Потім жахнувся з подиву. Не те…
Музика прагне гармонії. Комусь сняться сни чорно-білі, комусь – кольорові, комусь із болем, а комусь – звуками…  І вранці день стає днем Бетховена чи Чайковського, Моцарта, а чи Скорика…
…З Ганною життя, мов камінь, якого не обступиш, якого не прибереш із дороги… Та ще й до того вже зайшла в тяж…  У час вагітності вона стала асиметрично ряба на обличчі й від того виглядала зле дуже…
А ще – дратувала його, коли кликала снідати чи вечеряти… Йому не хотілося чути тембру її голосу – був нецікавий, зовсім… «Краще б уже мовчала», – думалося йому.
Ввечері з неохотою йшов додому.  Його творча, розвихрена душа не терпіла примирення.  Адже він такий є, така його незбагненна музика…
– Тобі так негарно кривитися…
– То все пройде згодом. Я стараюся… Ця постійна нудота… Вибач…
Ганна плакала потай. А його душу зривали думки, звуки, музика, і він залишався, ховався в оркестровій ямі й працював, працював…
А це дівчисько прийшло… І так заспівало! Ноти дивилися в душу  її очима! Ось вона, пісня його серця, – оця жінка… Вона співала –  і в театрі чули: то було їхнє кохання…

Повернувшись після вдалої прем’єри та святкування додому, побачив дружину заплакану і смутну дуже.
– Знов токсикоз? Доки вже?
Вона мовчала. Була втомлена й важка ношею.
– Я з тобою жити не буду! Це просто помилка. Ти мене підчекала, обкрутила. Захотілося легкого щастя?
– Дай мені доносити дитину. Добре?
– Недобре! Коли б ти знала, як мені недобре! Коли б ти знала… Та ти не хочеш знати…
– Я знаю… Чула… Сказали вже…
– То – будь глуха! Так ось простіше.
Вона впала в подушку. Душилась від сліз. Обережно з ним треба –  не ридма… А в нього іноді зринав навіть жаль. Та він нині переборщив, явно. Заспокоїв, вибачився… Сказав, що сам винен у всьому.
Вона народила… дівчинку…

…Здригнулося серце, бо й камінь би злущився…
…Кохання в грудях десь зсунулось, затаїлося, хоч пекло, ой, як,  та й отупіло згодом…
Десь розбіглися звуки. Безбарвною вдома металася музика…
Були молочна кухня, сумки, базар, хліб, садовина, городина… Його гвалтували будні… Та на роботі він як митець шукав завжди своєї гармонії й часто шукала очима його донька, схожа на батька…
…Він щось наплутав?

Та йому конче треба, щоб вона була (!) і його бачила! Знов привів її на виставу, свою донечку.
Спускається в оркестрову яму, щоб вивищитися над нею в звуках, наповнивши залу…
…Проте донька… Що вона збагне? З вадою слуху й німа…
Їй не дано пізнати величі його таланту. Вона – втілення застиглого мовчання…
…Любить тата за те, що він кличе її сюди. А він чекає, що вона промовить…
…Дитя натужує зір, спостерігає за іншими й ніяк (?!) не може зрозу¬міти, як граються дорослі: чому дійство відбувається несправжнє – над татом… І бачить вона лише іноді його потилицю, бо сам він від усіх щоразу ховається в свою схованку – оркестрову яму…

Поділитися:
Поділитися:
ПОДІЇ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.