Спинилась.
Була вже на грані:
збивалась,
зривалась…
А то вже не знала –
до тебе чи бігти, чи йти.
Як йшла – навмання –
то і ночей густих
не боялась,
Як бігла – то серцем
беззахисно никла –
там ти!
Я вся віддавалась.
Бажанням лилася,
зоріла.
Чекала – багато…
Ти серцем
не був багачем.
В дорозі до тебе
я раптом безжально згоріла,
Гадала, най думи
востаннє мій
жар
обпече…
На що я тоді так наївно в тобі сподівалась?
Обвуглились груди…
Корою і губи зрослись…
А рани, ой, довго
твердиню – мене
рубцювали.
Зросла деревиною.
Тужно.
Самітньо.
Колись…
* * *
Ти не віриш?
Шкода!
Доказати я свідків не маю.
Вечір – був,
Ніч – була.
Самота і чекання –
як грань.
Втома стиглого дня.
І безсилля,
жалке до краю,
І в’язниця страждань.
Ну, а з ними…
знеболена, я…
Я заснула сама.
Як щовечора і щоночі.
У самотній постелі
сховалась, немов у чужій.
В хвилю спраглу тебе
споминало і тіло, і очі…
Ну, а потім безсилля до сну
привело старостів.
Світло?!
Світло було!
Не в житті –
так в кімнаті –
світло…
І світилось всю ніч,
а я спала,
немов немовля…
Не розсіюй мій біль
крізь дрібненьке докорів сито.
Бо не маю тебе…
І нікого крім тебе
я…
* * *
Я без тебе іду, непокору свою стинаю.
А до серця – не руште.
Чуже не пізнаєте – зась!
Хлипло стрілись вітри.
Обіймають мене, стихають.
То не ти… То не ти!
Те сум’яття – то не у нас…
Не докличусь ніяк! Збери сум до свого
притулку.
Мої руки в твоїх забували на край суєту.
А незрима любов у життєйському
зрітиме трунку,
Розтираючи час у самотність і гіркоту.
Так мені вже дано:
Скіль звикала, та тужно тільки:
Та магічність імен…
А Марія – переклад – «гірка»…
Дрібку щастя у дар!
Це прекрасно!
Най буде стільки…
В сонці серця воно.
А навколо – нехай – гіркота.
Ношу дрібку в собі…
* * *
Але сталось: зустрілась.
Зустрілась з тобою…
Не треба!
Ой, не треба!
Зненацька – і
світ зав’язати –
і душу…
І пішла навмання – за тобою.
З тобою.
До тебе,
Бо як можна іще?
Як інакше?
Я знаю, що мушу:
Надивитись. Наслухатись.
Думи засипати болем…
Возвеличитись в тобі,
і впасти – пропасти – стернею…
І не збутись для іншого…
з славної
шлюбної волі…
Сильна! Сильна… любов’ю, –
не власним насиллям
над нею…
* * *
Оце й усе.
А може, –
Не судилось?
Чи не дійшло до мозку, що то – край?..
Сьогодні твої вікна не світились.
В жалобі наші ночі хтось покрав.
Я їх у днесь сповити не посміла,
Щось оцінила, мабуть, задарма.
Я в чомусь,
та тебе, –
не зрозуміла.
(Та розуму в закоханих нема!)
Все – навпаки.
Чуття горять у страті,
У невблаганній немочі життя…
Лише…
в мені тебе…
ще є багато…
Хотіла б більше.
Не збулось.
дитя…
* * *
Бурулькою льодинка гострою
Колючим холодом застигла
В мені…
Не відала – не встигла.
Я знову втратила.
О, Господи!
І запекло у грудях голодом.
Я впала долі, щоб молитися.
Без тебе в світі як лишитися?
З тобою в ньому дуже холодно.
Сягнули руки волі-простору
І знов додолу повалилися.
Скорилась.
Встала –
і змирилася,
І навмання пішла.
От просто так,
Любов не відмоливши
в Господа.
* * *
Захлиналась чеканням
І Вами,
безвільна,
зомліла.
Відійти не змогла
А у серці щось так заболіло!
Вас любила. А Ви?..
Не збагнули людські пересуди…
Бо не люблять любові
чиєїсь
нелюблені
люди…
Ви втомились від інших.
Дрібне своє щастя збагнули.
Поверніться! – благала.
Не чули…
Не повернули.
………………………………….………………………………….………………………..
…Чиясь спрагла душа
мою долю чи рану торкнула.
Я пішла…
Я пішла! щоб забутись…
Забула…
Забула?..
