Вийшла книга перекладів з білоруської Степана ХОРОБА ( з моєю післямовою).

«Перекладати – це ніби ступати чиїмись слі¬дами, іти виокресленою дорогою автора, але при тому залишаючи власні знаки ходи. Гадаю, перекладач – однозначно, споріднена душа; він мусить знати чиюсь творчу натуру, ніби свою, і чи не глибше, ніж сам автор, який інспірований, керується поштовхом натхнення і не заглиблю¬ється в аналітику. А тут без неї ніяк. Бо саме вона дасть право поєднати пізнане в цілісне і синте¬тич¬но творити не просто фотографічний клон, а цікавий в іншому національному просторі жи¬вий художній організм.
Серед розмаїття творчих зацікавлень Сте¬пана Хороба (літературознавця, критика, театро¬знав¬ця, журналіста, публіциста) осібне місце посідає його перекладацька діяльність як прак¬ти¬ка і теоретика»
За кожним художником слова, адаптова¬ним в інший національний простір, стоїть пере¬кладач, який його, як до причастя, вводить до нової культури.» (Марія Вайно, з післямови)…
…Мала за честь бути запрошена писати післямову до книги (перекладів з білоруської ),- нашого славного професора, доктора наук, завкафедри української літератури СТЕПАНА ІВАНОВИЧА ХОРОБА, науковця та перекладача.
Він створив цьогоріч книгу перекладів п’єс білоруських класиків-драматургів: Володимира Бутромеєва «Крик на хуторі» та Анатолія Делендика «Нічне чергування». Але перекладав багатьох білоруських авторів (про їхні імена і твори – далі).
…Нещодавно мала приємність побувати на гостинах у цієї шляхетнної сімейної пари українських науковців – Марти Богданівни та Степана Івановича – Хоробів. А частунки – то, як кажуть, «симфонія господині». Яка незбагненно прекрасна у всьому ця жінка і ця науковиця – Марта Богданівна! Я в захопленні від її жіночності. Який титан у праці – Степан Іванович!!! Вражена стосом книг, які уклав і видав цей Чоловік цьогоріч!
Здоров’я й добра цим людям на на довгі літа!
Пропоную свої деякі візії щодо перекладацької праці, тут фактаж, мотивація, аналітика перекладацької майстерності Степана Хороба – у ПІСЛЯМОВі:
КОЛИ ПЕРЕКЛАДАЧ ЯК БЛИЗЬКА ЛЮДИНА
Перекладати – це ніби ступати чиїмись слі¬дами, іти виокресленою дорогою автора, але при тому залишаючи власні знаки ходи. Гадаю, перекладач – однозначно, споріднена душа; він мусить знати чиюсь творчу натуру, ніби свою, і чи не глибше, ніж сам автор, який інспірований, керується поштовхом натхнення і не заглиблю¬ється в аналітику. А тут без неї ніяк. Бо саме вона дасть право поєднати пізнане в цілісне і синте¬тич¬но творити не просто фотографічний клон, а цікавий в іншому національному просторі жи¬вий художній організм.
Серед розмаїття творчих зацікавлень Сте¬пана Хороба (літературознавця, критика, театро¬знав¬ця, журналіста, публіциста) осібне місце посідає його перекладацька діяльність як прак¬ти¬ка і теоретика. Йому належать переклади з білоруської та російської мов, а також низка на¬уко¬вих досліджень, що дають підстави розгляда¬ти ще одну грань вченого і письменника як цілком самодостатню, власне, як таку, що посут¬ньо доповнює його творчий портрет. Віддавна знаю¬¬чи Степана Хороба як публіциста і журна¬ліста, що віддав майже п’ятнадцять років праці в різних газетних виданнях Прикарпаття, я уваж¬но стежила за його сходженнями до вершин філо-логічної майстерності, словесного мистецт¬ва, прискіпливо аналізувала виходи у світ його власних та упорядкованих ним книжок (а їх близько сорока). А коли ближче познайомилася з його життєвими дорогами, з його літературно-мистецькими та художніми уподобаннями, то зробила, гадаю, цілком обґрунтований висновок: перекладацька праця Степана Хороба – не випад¬ковість. І йшов він до неї впродовж тривалого часу абсолютно свідомо.
Можна почати із його ранніх (ще шкіль¬них та студентських) захоплень у читанні зару¬біж¬ної класики, перекладеної українською мо¬вою. Та все ж радше варто зануритися в далекі 70-ті роки, коли він був покликаний до військо¬вої служби, частину якої відбував у містечку Щучино Гроденської області, що на заході Біло¬русії. Будучи філологом за освітою (закінчив укра¬їнське відділення Івано-Франківського пед¬інсти-туту імені Василя Стефаника, згодом пра¬цю¬вав учителем словесності Перегінської серед¬ньої школи №1 Рожнятівського району), хлопець одразу ж заслухався співучою мовою близькосу¬сід¬нього слов’янського народу, надто ж коли вона звучала у виконанні неперевершеного ансамб¬лю «Песняры», неповторних фольклорно-етнографічних передачах білоруського радіо і телебачення. І, звісно ж, в устах мешканців (хай і зрідка) цього неперебутнього білоруського мі¬стечка. Не оминув Степан Хороб і того факту, що Щучино було батьківщиною народної письмен¬ниці Білорусі Алоїзи Пашкевич (Цьотки) – однієї із засновниць білоруської психологічної прози та національної лірики. За її вірш «Саседзям няво¬лі», до речі, царська цензура заборонила її книгу «Хрест на свабодзе», що друкувалася в церковній типографії під опікою Андрея Шеп¬тицького у Львові. До слова, пісня «Кася», що її проникливо виконували все ті ж «Песняры», також створена на слова письменниці.
Там, під час військової служби, Степан Хо¬роб, за його ж словами, серцем проникається до історії літератури і мистецтва білорусів: у війсь¬ковій бібліотеці знайомиться з творами Івана Ме¬лежа, Василя Бикова, Івана Шамякіна, Кузьми Чорного, Алеся Адамовича, Янки Бриля, Ригора Барадуліна, Алеся Жука та інших білоруських ху-дожників слова, постійно цікавиться новинами білоруської культури, перечитуючи такі часопи¬си, як «Літаратура і мастацтва», «Полымя», «Ма¬ла¬досць», «Неман», котрі згодом, після демобі¬лі¬зації з війська, передплачуватиме впродовж три¬валого часу. Врешті, саме в місті Щучино, в місцевому гарнізонному будинку офіцерів, від¬бу¬деться його пам’ятна зустріч із відомими біло¬руськими письменниками Василем Биковим, Іваном Шамякіним та Ригором Барадуліним, зу¬ст¬річ, що позначиться на його національно-ду¬хов¬них і літературно-мистецьких зацікавленнях, зокрема перекладознавчих. Про це він пізніше зізнається у своїх статтях чи рецензіях на ви-стави за творами білоруських майстрів слова, що вміщені у його книзі «Збережені миті».
І вже остаточно ця потреба у творчому сві¬ті Степана Хороба виокремилася як самоцінна тоді, коли він, працюючи у редакції «Прикар¬патської правди», натрапив на повідомлення з газети «Літаратура і мастацтва» про те, що до Спілки письменників Білорусі прийнято уро¬дженку Станіслава (Івано-Франківська) Світлану Алексієвич. В одну мить були перечитані її про¬зові твори, наведено безпосередні зв’язки з нею і з журналом «Неман», де вона завідувала від¬ді¬лом публіцистики, налагоджено листування. Сама прозаїк надсилала свої художньо-докумен¬тальні твори у білорусько- та російськомовній редакціях. Всі вони були перекладені івано-фран¬¬¬ківським журналістом українською й опу¬блі¬ковані в прикарпатській періодиці. Здається, Степан Хороб першим здійснив це на укра¬їнському національному ґрунті, запримітивши в письмі майбутнього лауреата Нобелівської пре¬мії надзвичайно оригінальний стиль. То в його перекладах український читач мав змогу знайо¬митися з уривками таких її книг, як «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Я поїхав з села…», «Батьківський дім», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього», а також із дослідженням про її прозу Алеся Адамовича. До речі, ці та інші твори письменниці, її численні промови і виступи, зокрема при врученні їй Но¬бе¬лівської премії, Степан Хороб вмістив у впо¬рядкований ним збірник матеріалів, присвя¬че¬них життю і творчості сучасної білоруської пись¬мен¬ниці, – «Світлана Алексієвич – Нобелівський лауреат із Івано-Франківська (Станіслава)».
У цій книзі перекладів вдало визначені пріоритети письменниці та, власне, її як непере¬вер¬шеного майстра художнього слова. І вод¬ночас доволі переконливо передано її епічний світ, сказати б, його багатоголосся іншою, укра¬їнською мовою. Бездоганно володіючи лексич¬ним багатством обидвох мов, перекладач серед найрізноманітніших синонімічних та синтаксич¬них рядів зумів виокремити ті, що, з одного боку, розкривають мовну поліфонію білоруської пись¬мен¬ниці, а з іншого – «природно» адаптують її «приживленість» на українському національ¬но¬му ґрунті. (Я мала змогу читати оригінали творів Світлани Алексієвич російською та білоруською мовами, та все ж мушу визнати, що вони звучать по-іншому українською, зокрема в інтерпретації Степана Хороба). Звісно, погляд суб’єктивний, але, гадаю, має право на життя.
Безперечно, хтось шукатиме тут мотивації у місці народження письменниці та в її укра¬їнському закорінені (мати Світлани Алексієвич – українка, та й в біографії художниці слова є до¬статньо українського), однак тут важливу роль відіграла духовна спорідненість її з переклада¬чем: майже однолітки, вони прожили й пережи¬ли в недалекому минулому те, що їх об’єднує, те, що робить їх людьми одного покоління. Відтак залишається визнати: такий прояв перекладаць¬кої трансформації та смислової організації дум¬ки в декодуванні національної ідентифікації свід¬чить про неабияку майстерність Степана Хоро¬ба як перекладача. Він настільки наблизив¬ся до творчості авторки, прочитавши її світо¬гляд¬ні та ідейно-естетичні закодування худож¬нього мислення, що колоритно зарезонувався частково співавтором-інтерпретатором оповіді у своєму національному мовленнєвому колориті, у метафоричному перекодуванні унікальної прози Світлани Алексієвич. А все тому, що Степан Хо¬роб уміло увиразнює словесні значення, смисли, досконало володіючи лексичним багатством рід¬ної мови та її синтаксичними конструкціями.
Відтак білоруська письменниця в упоряд¬кованій і здебільшого представленій українськи¬ми перекладами Степана Хороба книзі «Світлана Алексієвич – Нобелівський лауреат із Івано-Фран¬ківська (Станіслава)» сприймається, влас¬не, саме через структурування найкращих урив¬ків-перекладів у книзі і бачення їх перекладачем. Адже упорядник мусить мати моральне і профе¬сійне право представляти іномовного автора, за¬лучаючи його твори до свого національного духовного світу. Як зауважує Степан Хороб у своє¬му дослідженні «Методологічні концепції в інонаціональному бутті драматургічного твору: транслятологічній паралелі», переклад, хай на¬віть при всій можливій відповідності першо¬дже¬релу, завжди виступає актом творчості з боку іншомовного інтерпретатора. «Власне, завдяки цьому перекладений твір набуває нових, досі не характерних для оригіналу рис, і фактично стає явищем інонаціональної культури, котре і спри¬й¬мається, і оцінюється в світлі її досвіду».
Без перебільшення, проза Світлани Алек¬сіє¬вич завдяки перекладам її книг Оксаною За¬буж¬ко, Лесею Лисенко, Степаном Хоробом та ін. українською сприймається як неперебутнє яви¬ще нашої національної літератури чи й загалом української культури. Вочевидь, не випадково у ряді своїх статей, присвячених творчості Світ¬лани Алексієвич (приміром, «Проза, освячена пам’яттю», «Твори Світлани Алексієвич: жива істо¬рія, розказана самим народом і почута та записана чесним літописцем», а також в публі¬кації з нагоди ювілею письменниці в журналі «Перевал» 2018), перекладач цілком справед¬ли¬во акцентував на тому, що твори білоруської пись¬менниці як література факту, через який розкривається історія буття звичайної людини без будь-яких розмежувань, як література не тіль¬ки документу своєї епохи, – всеохопні і все¬осяжні у людському сприйнятті. Відтак як «ху¬дож¬ня коштовність» належать своєму часу і май-бутньому поколінню людей, незалежно ні від їх національної, ні від іншої приналежності. Тут мовиться не тільки про переклад текстів Світ¬лани Алексієвич, врешті, й не лише українською мовою, а й мовами інших національностей. Тут йдеться про герменевтичну трансформацію автор¬сь¬кого мислення в інтернаціональний куль-турно-духовний світ, того, власне, її пись¬мен¬ницького «вуха чесного літописця», що долає відстані часу й утверджується впродовж людсь¬кого буття загалом. Саме в цьому цінність пере¬кла¬дів прози білоруської письменниці, здійсне¬них івано-франківським перекладачем Степа¬ном Хоробом.
Його транслятологічні принципи можна спостерегти і в інших перекладах з білоруської мови, зокрема драматичних творів Анатолія Де¬лен¬дика «Нічне чергування», Володимира Бутро¬меєва «Крик на хуторі», Олексія Дударева «Князь Вітавт», Сергія Ковальова «Трищан та Іжота», Раїси Боровикової «Барбара Радзівіл» та ін., а та¬кож у ряді статей з теорії та історії перекладу – «Методологічні концепції інонаціонального бут¬тя літературно-мистецького твору», «Вклад поль¬ських письменників у розвиток української прози про Гуцульщину: перекладознавчий аспект», «Національне та інонаціональне буття літературно-художнього твору: перекладацька концепція Володимира Державина», «Уроки но¬ве¬лістичної класики: праці І. Денисюка в оцін¬ці бі¬лоруського літературознавства», «Перекла¬даць¬ка стратегія Володимира Державина» тощо).
І в перекладах, і в дослідженнях Степан Хо¬роб вибудовує цілісний погляд на свої тран¬с¬лятологічні зацікавлення і розглядає прозовий чи драматичний твори не як статичне, ізо¬льоване надбання якогось одного народу, не як образно-естетичне сполучення зумовлених ча¬сом, епохою, обставинами, національною само¬бутністю тенденцій і прийомів, а передовсім як історично мінливий і складний організм, що зу-сібічно пов’язаний із навколишньою суспільно-істо¬ричною дійсністю, із загальним рівнем розвитку суспільства та культури, до яких належить ми¬тець, із діючими духовними та художніми тра¬диціями, зрештою, із іншими галузями літе¬ра¬турно-мистецької свідомості.
Це – з одного боку. З іншого ж, за спосте¬реженнями Степана Хороба над перекладами прози Світлани Алексієвич, Станіслава Вінценза, п’єс Анатолія Делендика, Володимира Бутромеє¬ва, здійснений переклад і закорінення його в гли¬бини національного ґрунту призводить що¬найменше до двох виразно окреслених наслід¬ків. «По-перше, пише Степан Хороб, зміна мовної фактури не тільки дещо «відриває» такого типу художній твір від його суто національного осе¬реддя, сказати б, автохтонного джерела, надаю¬чи йому відтак понадчасових вимірів, а й, по-друге, сприяє читачеві у зіставленні перекладу зі схожими національно-мистецькими явищами (при¬міром, «На високій полонині» Станіслава Він¬ценза і «Тіні забутих предків» Михайла Коцю-бинського), з творчістю тих, хто невід’ємний для певного читацького реципієнтного середовища, як це, скажімо, торкається перекладеної Степа¬ном Хоробом драми Володимира Бутромеєва «Крик на хуторі».
Варто зазначити, що переклад драма¬тур¬гії, зокрема п’єси – це особливий переклад. Тут тре¬ба пам’ятати про родову специфіку драми як такої, її особливості, зокрема, про архітектоніку твору з його двома поворотними точками, що тримають, власне, гострий конфлікт від зав’язки до кульмінації. Дія і репліка у контексті його гостроти – основні поводирі драматургічної істо¬рії. Так, драма відмінна від епічного твору, де конфлікт не настільки згрупований, композиція розкошує в описах і не обмежена в часі і про¬сторі. В драматургії при написанні і перекладі зі словом треба діяти бережно, писати стисло, влуч¬но, акцентарно в поліфонії діалогів, адже стилістично – поспішний непрямий порядок слів (інверсія) чи перифраз в іншій мові може при¬меншити значення смислу. Все це дуже важливе для відповідності не тільки контексту, а й ком¬позиції, наповненої художніми смислами творчої форми. І тут треба віддати належне Степанові Хоро¬бу у добірному, вмілому, талановитому ви¬борі всіх засобів, аби поєднати форму і зміст. Незаперечно, наш перекладач зі своїм доробком виступає як вмілий митець словесного втілення смислів.
«Поезія справжнього життя» – так художньо означує Степан Хороб драму Воло-ди¬мира Бутромеєва «Страсті за Авдієм» (первинна наз¬ва «Крик на хуторі»). До речі, перекладач зали¬шає першу назву, яка, одно¬знач¬но, – ви¬граш¬на в реципіюванні, адже «страсті за…» – це почуття, які домінують за кимось як постфактум розка¬заної історії. А тут Степан Хороб пе¬реносить логічний наголос на тепер і вже – «крик», що уособлює волання часу, коли з ко¬лек¬тивізацією нищилося все чесне, набуте, справж¬нє, селянсь¬ке. Назва «Страсті…» звучить біб¬лійно, величаво, особистісно, але в даному кон¬тексті розмива¬єть¬ся стереотипністю сприйняття і стушовує кон¬кре¬тику головної проблеми та їй супутніх у цьому творі.
І все, що добирає при перекладі Степан Хороб, не заперечує ідею автора, не переінакшує його, а навпаки увиразнює, красномовно вби¬раючи в «одіж», в якій цій драматургійній історії стало тепло в іншому домі. (А писати й пере¬кладати не можна із холодною душею!). Неабияк тішить красномовна, вишукана стилістика. Вона успішно вживлює ідею білоруського автора в художній простір інокультури для повнокров¬ного вростання і виростання драматургійної ви¬соти композиційного вирішення. Стилістика ко¬ло¬ритна, візуальна в описах дії, викінчена у добірному відборі із синонімічних рядів укра¬їнської мови найкращого варіанту, що поглиб¬лює думку і зміст. Отак кожна репліка, кожна пауза, кожен діалог, які прочитуються, створює гармонійну поліфонію словесного декодування збірного смислу.
Аналізуючи переклади Степана Хороба – прозові і драматургічні, можемо з певністю стве𬬬¬джувати, що вони виконані на добротному художньому рівні. Більше того, вони увираз¬нюють свій інноваційний характер, адже в них синтезуються два творчих начала. З одного боку, індивідуальність білоруських авторів, а з іншого – національна та особистісна ідентифікація пе¬ре¬кладача. Саме в такий спосіб і на цьому вза¬ємо¬зв’язку засновує свої транслятологічній спо¬нуки Степан Хороб.
За кожним художником слова, адаптова¬ним в інший національний простір, стоїть пере¬кладач, який його, як до причастя, вводить до нової культури. Безперечно, то має бути особ¬лива непересічна особистість зі своїм неор¬динарним письменницьким талантом, обширом чуття, світоглядною позицією, філософічним і образним мисленням, що є запорукою доско¬на¬лого інтепретування світоглядного меседжу письменника, ставши бережним архіваріусом літературного посилання в кожному відтінку думки автора. Таким є Степан Хороб у своїй перекладацькій діяльності.

Марія Вайно
прозаїк, сценарист,
перекладач, член НСПУ та НСКУ

238860033_4433545656697681_5514683995861657111_n

239156731_4433545926697654_2865878531492881712_n

Поділитися:
Поділитися:
Без рубрики, ПОДІЇ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.