Х-хромосома

Теля не мукало, а кричало надривно. Ревом тим хвилю рвало.

Що в тій господі було таке, що й німина кричала, ніби йому щось боліло безперестану, не знав  ніхто. А йому боліло… насправді? Ні? Ветеринар не знайшов нічого. А може, не знав, що шукати. Німина те – не скаже…

На призьбу Катруня вивезла своїх дітей, щоб їх сонце пестило, щоб всміхнулося їм. Дебелі возики дитячі з дорослими, несформованими тілами Каліки.

Сусіди дивувалися.

А вона жила… Жила з ними… Своїм життям, яке приймала, як належне.

Казали люди, що хтось із подружжямає якусь х-хромосому, яка творить таке потомство. Їй казали поміняти чоловіка (і придумають таке порадники!), а вона хотіла все те заперечити і доказувала усьому світові інше, бо не вірила.

Любила Михайла і він любив її. Все було на славу прекрасно: шлюб від кохання. Але ніхто не знав таїни. Аж як народилося перше дитя. Померло незадовго після з’яви у світ. Не знали далі у чому річ. Лікарі народжувати не радили. Народила знову живих двоє. Ото й маєш..

Каліки. Але живуть! Душа в них чиста, здорова, добра. Лише тіло безмовне.

Зайшла в тяжу – (гріх аби в собі вбивати!), подумала, хоч сусіди казали, що інакше чинити треба. Лікарі знають. Та вже як Бог дасть.

Народила. Здорове. Як? А де ділася х-хромосома? Чутки пішли, що згрішила Катря, адже все „науково доведено”.

Чоловік після народження на заробітки поїхав. Довго не озивався. Вже подейкували, що покинув, бо не його ото плід. А Катруся до тих щебече і це ростить. Ото хлопченя на ніжки зіп’ялося, виробилося і так на батька свого стало схожим. То й закрились  цікаві роти.

А Катря нічого не знала, що люди казали, побріхували; що думав Михась. Він приїхав, щоб вирішити… а тут і вирішувати нічого не треба, – все і так видно. Живуть собі щасливо. І тих двоє хореньких ластів’ят голублять. Кажуть, що довго  діти такі не живуть, але з цими, може, і довше буде, бо люблені дуже тим дужчі за інших. То хай би. Живуть мовчки і молоді ґазди.

Он лише теля купили, а воно як той слон реве, тай надривно! Чого йому? Все у Катрі не так, як в людей. Навіть теля!.. Все натужне до болю, як глянути, а біль, терпенний якийсь; не скаржиться, мовчить Катря, ніби все так і бути має…

А німина реве, не втримується…

Поділитися:
Поділитися:
Проза, ТВОРИ. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.