Та чи замкнуться ворота, коли їх не зачиняти? А коли сколихне вітер, граючись їхнім холодним тілом, і зімкне в перепону – розчімхає шлях до хати?
Він довго стояв на дорозі… Не міг торкати заліза; воно було заважке, як спомин, поїджене ржею смути жалоби, що впала в свідчення сірпкої минувшини. Довгі пальці рвучко хапали повітря, наважуючись і не зважуючись, зрештою.
А треба йти. Чи до хати, чи – повз; чи певно, чи повзком якось, невпізнанним, небажаним, але не забутим – напевно. Сірими шматинами мряки завішане небо наказувало залишатися й увійти… Хотілось, і так було: кущі, дерева пам’ятали його погляди і тепло, його руки і рухи, що гладили скуйовджені чуприни нестриженого живоплоту не раз… Тут усе жило й усе було на волі той його та невольний у ностальгії час.
…
Повсюдний гриміт та гуркіт міста бив груди землі; поспішність люду і мовчання дерев – відволікали; і все-таки навідліт тягло силою рідного й любилось усе так, як ніколи, бо не могло бути інакшим чуття вини, стриножене нинішньою правдою.
Він бачив: суєта заповнювала все й викидала його яко чужинця в ту хвилю. Але то тільки йому здавалося… Прилетіла птаха з теплих країв, – набулася… Та й була не так довго. Він вдихав ці простори – і ріс ними. Вернувся! Вдома. Оце ще мить, дві, більше… Видихне біль із грудей і впаде до землі, – її треба торкнути губами спраглими, руками ніжити, як жінку, щоб не відпускала більше…
…
Григорій повернувся в село із заробітків. Прийшов – і обпікся від чужини о своє… Йому писали, що в Аннички життя не склалося, що народилася в неї дитина, глухоніма, і що нещаслива Ганна дуже. А ще – працює вона вчителькою музики в реабілітаційному центрі для дітей-інвалідів, мовчазна, зморена своєю долею, постаріла навіть. Гриць слухав те, і вилиці в нього щоразу ходили ходором – ходили ходором.
– А видиш, не хтіла тебе, може, тому, що з села, а теперечки он яке на всю округу, – примовляла бабуся, старою, як дерев’яною рукою, проводячи по голівці онука, тішачись ним і не в силі того ніяк аж у собі втримати…
– Чого живе з ним, як отак скніти має? Най розлучиться.
– Та хто її з отим дитям візьме? Тут здорових, своїх покидають, а не таку… – бабуся припинила мову, про щось тривожно задумалась, але, відкинувши ту тривогу, провадила далі…
– А тобі, Грицю, про себе думати треба. Дівчину придиви путящу, робітну і чесну – то й женись. Купив машину, бізнес свій почнеш – то добре, але газдині як-не-як треба. Господарка є. Город. А мені вже на могили твоїх батьків важко ходити. Старість…
– Я про це думав…
– Ой, парубче. Що то молоде, спритне. Вже й вгледів котру… Та дівок ціле село кров з молоком – вибирай, що не є кращу… А ти вже й вибрав?
– Вибрав… вибрав.
– То скажи бабі. Най серце їй заспокоїться…
– Анну заберу собі.
– Та чи ти не здурів? Чи не гріх ото? Та й заміжня вона.
– До чого оте заміжжя?
– Як до чого? Живе ж із ним!
– Та хіба то життя? Самі оповідали мені, та й люди кажуть…
– Та Грицику, та любий мій, хороший, чи не задобрий ти в мене виріс, чи щастям отаким, як ти, долю писано?
– Як Бог дасть – отак й буде… – він сказав це її словами, – але так наодріз, що бабуся сіла, зімкнула губи, що затремтіли, і ледь не заплакала. Їй боляче було за те, що її онука, її красеня Гриця, ота з міста наїзниця Ганна не любила… не він її був хлопцем, чоловіком. Чи любить? Хотіла, аби його любили, бо то не річ – вона стара (наскільки її стане?), скільки любов її його буде пестити… Та най! І чужа дитина не винна, що вона чужа…
Уже як виховала, – отакого має. Хотілось би інакше… Хотілось би… Настуся, Богородчуків донька, кажуть, любить Гриця, та й у клубі до танцю він лише її брав, як Ганна вийшла заміж за того з консерваторію. А він тепер Ганни хоче… Ой, що ж то буде?
Зі старості своїх літ знала жінка, що ні словами, ні криком, ні хитрістю тут не зарадиш – є сильніше і правильніше – порада, і вона Божа; і тому жінка встала зі стільця, мовчки і повільно пішла до світлиці, вклякнула на коліна й довго щиросердно молилася на вервиці, за те: най діється воля Божа, але з просьбою її о щасті внука, сироти з одинадцятьох років (аж страшно згадувати лихо!), а «за сиротою, – знала, – Бог горою», – в народі кажуть…
