ТО Я? КОЛИСЬ…

Спинилась.

Була вже на грані:

збивалась,

зривалась…

А то вже не знала –

до тебе чи бігти, чи йти.

Як йшла – навмання –

то і ночей густих

не боялась,

Як бігла – то серцем

беззахисно никла –

там ти!

Я вся віддавалась.

Бажанням лилася,

зоріла.

Чекала – багато…

Ти серцем

не був багачем.

В дорозі до тебе

я раптом безжально згоріла,

Гадала, най думи

востаннє мій

жар

обпече…

На що я тоді так наївно в тобі сподівалась?

Обвуглились груди…

Корою і губи зрослись…

А рани, ой, довго

твердиню – мене

рубцювали.

Зросла деревиною.

Тужно.

Самітньо.

Колись…

*   *   *

Ти не віриш?

Шкода!

Доказати я свідків не маю.

Вечір – був,

Ніч – була.

Самота і чекання –

як грань.

Втома стиглого дня.

І безсилля,

жалке до краю,

І в’язниця страждань.

Ну, а з ними…

знеболена, я…

Я заснула сама.

Як щовечора і щоночі.

У самотній постелі

сховалась, немов у чужій.

В хвилю спраглу тебе

споминало і тіло, і очі…

Ну, а потім безсилля до сну

привело старостів.

Світло?!

Світло було!

Не в житті –

так в кімнаті –

світло…

І світилось всю ніч,

а я спала,

немов немовля…

Не розсіюй мій біль

крізь дрібненьке докорів сито.

Бо не маю тебе…

І нікого крім тебе

я…

*   *   *

Я без тебе іду, непокору свою стинаю.

А до серця – не руште.

Чуже не пізнаєте – зась!

Хлипло стрілись вітри.

Обіймають мене, стихають.

То не ти… То не ти!

Те сум’яття – то не у нас…

Не докличусь ніяк! Збери сум до свого

притулку.

Мої руки в твоїх забували на край суєту.

А незрима любов у життєйському

зрітиме трунку,

Розтираючи час у самотність і гіркоту.

Так мені вже дано:

Скіль звикала, та тужно тільки:

Та магічність імен…

А Марія – переклад – «гірка»…

Дрібку щастя у дар!

Це прекрасно!

Най буде стільки…

В сонці серця воно.

А навколо – нехай – гіркота.

Ношу дрібку в собі…

*    *   *

Але сталось: зустрілась.

Зустрілась з тобою…

Не треба!

Ой, не треба!

Зненацька – і

світ зав’язати –

і душу…

І пішла навмання – за тобою.

З тобою.

До тебе,

Бо як можна іще?

Як інакше?

Я знаю, що мушу:

Надивитись. Наслухатись.

Думи засипати болем…

Возвеличитись в тобі,

і впасти – пропасти – стернею…

І не збутись для іншого…

з славної

шлюбної волі…

Сильна! Сильна… любов’ю, –

не власним насиллям

над нею…

*   *   *

Оце й усе.

А може, –

Не судилось?

Чи не дійшло до мозку, що то – край?..

Сьогодні твої вікна не світились.

В жалобі наші ночі хтось покрав.

Я їх у днесь сповити не посміла,

Щось оцінила, мабуть, задарма.

Я в чомусь,

та тебе, –

не зрозуміла.

(Та розуму в закоханих нема!)

Все – навпаки.

Чуття горять у страті,

У невблаганній немочі життя…

Лише…

в мені тебе…

ще є багато…

Хотіла б більше.

Не збулось.

дитя…

*   *   *

Бурулькою льодинка гострою

Колючим холодом застигла

В мені…

Не відала – не встигла.

Я знову втратила.

О, Господи!

І запекло у грудях голодом.

Я впала долі, щоб молитися.

Без тебе в світі як лишитися?

З тобою в ньому дуже холодно.

Сягнули руки волі-простору

І знов додолу повалилися.

Скорилась.

Встала –

і змирилася,

І навмання пішла.

От просто так,

Любов не відмоливши

в Господа.

*   *   *

Захлиналась чеканням

І Вами,

безвільна,

зомліла.

Відійти не змогла

А у серці щось так заболіло!

Вас любила. А Ви?..

Не збагнули людські пересуди…

Бо не люблять любові

чиєїсь

нелюблені

люди…

Ви втомились від інших.

Дрібне своє щастя збагнули.

Поверніться! – благала.

Не чули…

Не повернули.

………………………………….………………………………….………………………..

…Чиясь спрагла душа

мою долю чи рану торкнула.

Я пішла…

Я пішла! щоб забутись…

Забула…

Забула?..

Поділитися:
Поезія. Додайте в закладки посилання.

Comments are closed.